чотири сторони Світу Сили

архівне, про сни одної ночі



спалося так собі.
лягалося в ліжко по гарного кіна перегляді, по літрі пива осушеній, по розмові душевній.
але розійшлися, провів до хвіртки, ще й перегукнулися "буваааай!-буваааай!"

і от пагано спалося,значить. не заснути було ніяк.. тільки наче сон почнеться, як одразу з нього й виринеш, халепа та й годі. і крутишся і вертишся по ліжку, аж з ковдри дим..

але не люблю щоби й так  - тільки ліг, і в чорноту провалився, у безпам"ятство. у повне забуття до самого ранку.. нелюблю страшенно, грр


а тут вертілося-крутилося.. тільки сон, тільки його вхопиш як тую Жар-птицю за хвоста, як шшась і прокинувся..
і у всих снах тих, спалахах - друг один вилазив-з"являвся.
- ти чого? - питаю, а він усміхається.
у кажнім сні, у всім калейдоскопі, всюди він був, матеріалізовувався, вигулькував.
- ти чого? - питаю. мовчить. усміхається. в руках автомат.
- та ти вже дістав. нашо тобі автомат, дурню?!! - а він усміхається. дивак.


і ліс сниться. ліс високий, дерева до неба, дерева-гіганти, під ними аж темно, вогко.
і друг тут. просто за деревом стоїть.

- ти чого? тож мені, Рембо знайшовся. - аж кричу, бо кричати захтілося.
від несподіванки.
а він відвернувся, шось бовкнувши нерозбірливе.
пішов у дерева. ліс за ним замкнувся, зсунувся...


і ще...
тиша нічна, поле, зір на небі щедро всипано, лежу, травинку жую.
суху таку. жуєш і смак такий у роті. смак травинки. і чую - хтось поряд є. підводжу голову - він. в старих штанях, в майці, морда вимащена наче в індіанця на стежці війни...
мовчить. чекає? не піду нікуди. не хочу. кажу:
- глянь яке небо!


знову зміна декорацій. людей маса, як на ярмарку. людей до біса. запахи. сонце пече. ох, це мені вже пекуче сонце! йду межи тими людьми. йду криголамом. розступаються люди. ламаються їх ряди і вони розступаються. треба вміти так йти, шоби маса людей перед тобою розступалася-ламалася кригою, з тріском. треба секрет знати. я - знаю. я вмію так крізь юрбу йти. я знаю той секрет. вмію вмикати той криголам-погляд, тую хвилю пускати перед себе.
аж хтось не ступився з дороги, погляду не відводячи знаю - він. друг мій. він не ступиться. він також знає секрети. він тож може крізь юрбу незнайомців пройти криголамом. навть вороже налаштованих незнайомців. навіть короткими ножами ритуальними озброєних може. розступляться.
- шо хочеш? - тихо питаю. - знов шось витворив?
сміється. блиснули зуби золотом до сонця. не каже, шо витворив. але я вже знаю - шось витворив. знову шось.
знову було, блін...
тепер не подітися йому ніде... на виду весь. видно його. вразливий став. він тепер завше шось витворить і помітний стає. вразливий тому що.


ніч, степ, сидимо. вогонь горить. пиво п"ємо з пляшок бурштинових.
сон, але пиво й уві сні добре смакує під розмову, під сповіді, під душі розкриття...
говорить мені шось. довго говорить. слухаю. і чую, шо довкола нас шось рухається, наче табун коней наш острівець світла оминає. багато коней. вони неквапом так йдуть повз нас. похрапують, наче кажуть шось. наче говорять проміж себе.
ми сидимо. вогонь трісками штурхаємо. іскри у чорноту вистрілюють китайськими фейєрверками новорічно.
говорить мені друг. шось своє говорить.
я усміхаюся і слухаю.

я завжди всіх слухаю. і завжди всміхаюся при цім. шоби вони не казали, яке би на волю не випускали.
усмішка - чудодійна, вона рани гоїть душевні.
треба просто щиро усміхатися.
чудодійно.
Tags:
чотири сторони Світу Сили

як блискавиця



то був ше союз, здається... пару років по ньому...
зустрівся однокласник, я саме додому повернувся з тяжкого, вимотуючого відрядження, змучений, невиспаний, чуже мені все,не миле..
а тут він:
- привіт, старий.. - і далі за текстом, ну шо завжди в таких випадках.. нудно було, стояли як неживі, спека отака, до речі серпнева, як сьогодні, аж сорочка коли на тобі димиться..
Андрій його звали.. як же воно все давно було, ох..
не звертайте уваги, то ниття моє..

але тоді.. тоді він каже:
- давай на став підемо, в поле, як колись, га? - і в очі заглядає.
смішний такий.. я навіть навскидку, просто перед ним міг сказати  про що він мені там, на тому ставі говоритиме.
до самої ночі..
він... він така людина, занадто людина.. він - моє велике розчарування.. свого часу він мене сильно розчарував.
людина, що могла творити чудеса, обрала скотитися в... ай, скотитися обрала...

але тим не менше..
- ну давай, я малого візьму, бата молодшого, він нам раків наловить, наваримо раків, га?

і я погодився. мені було байдуже. та й не далеко йти, я живу край поля, сама хата з краю..
там іти єрунда, трохи дорогою-асфальтом, далі полем-дорогою, пташок слухаючи, тому й погодився..
під вечір він подзвонив, виходь.. я і вийшов..

капелюха на голову взяв, спека майже не спала...йду по полю, піт по мені тече.. чого йду? нашо воно мені?
знаю до слова, до зворотика, шо він мені зара жалітися буде, як у голові чую ту розмову нашу, його довгі монологи, питання як поступити там, шо зробити сям..
але йду.. однокласник.. друг колишній вірний..
я йому колись по носі дав, у четвертому класі. він більший зростом був, в плечах ширший і кулаки такі селянські, знаєте..  і всі такі стояли, а я йому такий малий, зухвалий вкрай і як вмащу по носі, аж хрусьнуло! і цівка червона на губу, на підборіддя.. а всі так аххххххх!!!
а я навіть відскочити не захотів, стою перед ним, великим таким і думаю всьо, хана тобі, Вітя, шкода не пожив зовсім

а він утерся і засміявся..
гиги - отак і засміявся.

і руку простягнув - я Андрій, каже.
я руку тую потиснув, - а я Вітя.

і так ми й дружили до випускного.. тільки я виріс, як він зростом став, навіть вищим трошки..
він добрий був шо страшне. боронив мене часом, ага. готовий був щоразу горою стати за мене, навіть коли я був хуліганом і не зовсім на стороні добра. а він все одно за мною горував.
і я йому за своїх дівок розказував, навіть знайомив з декотрими, і взагалі про все-все..
він не дуже на всім розумівся, але завжди охоче слухав..

я йому згодовував купу книжок. ми навіть разом у бібліотеку ходили і я йому вибирав шо почитати.
я знаю шо він не все читав.. багато він повертав, так і не прочитавши.
а потім була неприємна історія.
дуже неприємна.
чи хотів він чи не хотів - але мене зрадив. боляче.. один раз всього.. але боляче шо ну.
я думаю що він не хотів. але я не впевнений і досі... бо він дуже швидко відійшов..
ех, Андрею.

а далі як порозкидало нас... ох і порозкидало.. аж у різні кінці світу...
а потім зустрілися, по войнах, по арміях.. і якось помирилися
войни, армії, вони мирять.. там щось завжди залишаєш.. якісь іллюзії

а потім зустрілися.. і в нас якось тепер повелося, що я більше мовчав, а він говорив..
він жив своїм звичайним життям, а я ні..
і все в нього було просто як двері, а я не мав чим похвалитися, я навіть розказати не мав шо...не хотів і не мав.
а в нього була дівчина, і ще одна.. і він був у постійному виборі. і мучився..

от і того дня йшов я у поля, на зустріч з другом колишнім, але між нас тепер як справжня прірва була..

я в тую пору вже кріпко індіанив.. Навахо вже в мені в тую пору моцно вгніздився.
він мені страшенно допомагав, Навахо мій. він водив мене світами, сновидіння мені навівав, вчив руками лікувати, бігати швидше вітру, вночі бачити,вдень сновидіти... і я з тим всим собі жив. і нікому не повідав, уявляєте?
лиш записував все, крок за кроком, деталь за деталлю..як звіти кудись нагору, начальству

я не хотів друзів. зовсім. мені було спокійніше, коли я був сам.
життя так навчило, що краще самому, що краще мовчати. що краще записувати, але так, щоби інші не розуміли, щоби їм було не цікаво.. насправді не цікаво.

і ото я дійшовдо озера вполях далеких загубленого, та вздовж берега пішов.. аж бачу два велика стоять, в очереті димок в"ється.. я до того димку, а то Андрій з братом.. вже й раків встигли наловити, вогнище розкласти, вже й раки ті доварюються оно в кастрюлі..

ай шо казати...була розмова.. довга, тягуча.. але я чогось включився в неї.. не знаю, якто сталося.. може раки винні, чи шо.. пацани собі пити почали, з собою принесене, я ж не п"ю ніколи (угу, куплю собі пончика, мем)), я відмовився..
але розмова була..
і ящось навіть сам розказував, але трошки. більше вони..
аж тут і небо почорніло

- ого, - каже Андрій.. - погані справи,гроза.
а шо ого... у нас і сховатись не було де, поле, став, очерети стінами та пару верб... і стали ми очерети ламати, та під вербу зносити, дах готувати, значить.. зробили тільки-но односкатний дашок з очерету, та на каркасі з гілля, шнурівками той каркас скрутили, як воно і влило... просто влило як з відра хлюпнуло, хлябі небесні розверзлися просто на нас..
і холодно стало, аж зубами заклацали і гриміло так, аж нас підкидало.. і давай блискавицями метати! а воно, блискавиця як лупашить, то так шипить гидко.. шшшшшш-бумц, і громисько слідом - ба-ббааа-бааааах! обстріл

і шо там той очерет, хіба тим кого здуриш..змокли як цуцики..змерзли і тряслися, долю власну проклинаючи..

але нічо не вічне під луною..
та й стихла гроза, змовкла, але крапати не перестає ... не скінчилася вода на нас в неба..
а повітря таке електризоване і озоном тим тхне.. знаєте як озон пахне?
а ніфіга не приємно...
ми й вийшли з-під накриття свого
Андрій каже:
- ну то розбігаймось, Вітя.. бо воно бач ще не все нам вділило..

але дали мені велика одного,
- дійдеш до дороги - сядеш, крутанеш педалі та швидше вдома будеш, - сказали..
та й розійшлися.. от тільки вони травою вздовж берега, а я вирішив межею між двома полями та вгору, так до дороги ближче..
але не довго щастя тривало.

вже за хвилю як ливоне знову! та що гірше - і грім і блискавиці знову з"явилися...
бачу зліва і позаду став і воно просто у плесо як шарахне блискавицею!!! а потім ще раз!і грім по вухах!! а я той велик штовхаю, а йому на колеса болота налипло,колеса ті й застряли майже, ну взагалі не крутяться...
хоч плач
чую - пацани за спиною кричать:
- Вітя, вертайся!!!!
самі вже знову під деревом лаштуються..
ну я і розвертатись став..

аж тут воно і сталося
зашипіло, пам"ятаю, гидко так шшшшшшшшшш, і голосно-голосно, по-гадючому
та як лусне просто в землю метрах в трьох од мене, трохи справа. і воно так, знаєте, лупнуло білим світом наче, а то як розпечене до білого щось, а не світло.. воно коли в землю влітає, то аж іскрить і іскорки ті розлітаються навсібіч, котяться, підстрибують... а слідом грім як вріже свого !
а я бачу - в мене по рулю металевому, по руках моїх голих мокрих сині іскрорки посипалися, вогники світого Ельма, блін..
а тут і друга блискавка зашипіла.....але ця вдарила за спиною.. і шойно в місце, де я велика розвертав з трудом
шшшшшшшшшшш, бах!! і чую я, що справи в мене поганючі.. бо на мить, здається, навіть свідомости не пам"ятаю чи й була.. дивно так, а ще бачу кратину дивну, кола перед очима, та ріжнокольорові, великі,од мене вперед,у ніч посунули...живі такі кола

і грім перекрикуючи, хлопці до мене, чи собі, вже й не знаю:
- аааааа ! тікаай, тікааай !!

а шо втікай.. я з місця не можу зрушити ані себе, ані велик проклятий..

- кидай, кидай того ровера ! уб"є тебе блискавка!! аааааааа

а воно й справді, я відчув ше одне шшшшшшшшшшшш, та за спиною.. але цього разу не знаю як то вискочило в мені, кинув велика, впав на коліна і на руки і рачки од того місця, в бік пацанів болотом-грязюкою...

- живий!!! - Андрій мене вже біля дерева підхопив, під навіс тягне.. - живий... я думав хана тобі.. ти, бляха, б видів то всьо збоку !
а я і слова не скажу, шось мені важко ворушити губами і язиком, лице як не моє.. а Андрій і далі хвилюється:
- старий, ти весь був синім вогнем вкритий,як тебе чистим спиртом облити і підпалити ! і в іскрах.. вони по тобі сипалися просто і з тебе на землю падали..

- бляха, я наче ІсусаХриста побачив...якби не знав шо то ти, в Бога би повірив, чесне слово..

а я стою, холодно, трясе мене.. а ще од сміху



а наступного дня дзвонить мені Андрій, каже:
- забрали ми велика що ти там покинув...а він.. а в нього купа деталів аж поплавилися,старий... а ти як?
- а я в нормі, - кажу,- наче не попечений...
а що геть розклеєний, що перепади настрою страшенні, що енергетики ноль в тілі, вітром мене хитає - не кажу.
не кажу йому і про те, що я насправді тоді під блискавками побачив.. у мить, коли наче осліп, коли наче свідомості на секунди короткі позбувся...
не скажу.. бо то настільке моє, настільки моє... що й не поділишся
чотири сторони Світу Сили

непередаване

як нікчемний штірліц
як уявана гілка "дванадцяти миттєвостей весни"

сиділи колись за столом, на котрому нічого, лише заряджений браунінг?
і чекали.. чого?
дзвінка, повідомлення "центр-Юстасу..." чи стукоту в двері..

ні?
а я зараз сиджу за столом, на котрому нічого, окрім зарядженого браунінга.
і чекаю, не знати чого.. дзвінка? повідомлення "центр-Юстасу..." чи стукоту в двері.



P.S. якщо кому цікаво, Штірліц для мене - убіса, вбивственно, зносячий башту своєю тупістю і нелогічними вчинками, неймовірно ідіотський кіноперсонаж, з абсолютно нелогічного псевдошпигунського кінофейлу часів есересеру
чотири сторони Світу Сили

в неділю просто з неба - glissade...



прочитав сьогодні, що у Фінляндії батьки карають за дитячу провину не самих дітей, а їх іграшки.
таку іграшку ставлять у куток, запирають у шафу..
кажуть, що на дітей то діє краще за будь-яке інше покарання..

а мене карали.. і ставили в кут, і закривали, і били навідмаш рукою з перснем, кричали мені в лице щось своє, зовсім не мені призначене
а мої іграшки дивилися на мене зі свої порозкиданості, і в їх очах не було співчуття..
в жодних очах не було співчуття..
не Фінляндія




не знаю, чи то правда, але мені казали, що жінку можна приручити
привабити, зробити собі рабою, полонити
я в таке не вірю.
ну що "можна"..
то не можна.. то треба робити..
якщо ти справжній, якщо вона справжня..
якщо ви обидвоє якимось дивом знайшли одне одного і
якщо у вас кохання
бо ти сам вже приручений нею, приваблений нею, ти раб їй, її полонений
і так вже триває тисячу років, з життя в життя, з перевтілення в перевтілення, твоє і її, твоєї Жінки..
якщо ти справжній і вона справжня..



в нашій співучій є слово "кохання", рівно як є діє-слово "кохатися"..
то не дивно, що в нас є таке слово і слово-дія
ми живемо на вічному прикордонні, між іном і яном, між навом і явом, між чорним і білим,
вічні муки.. приречені на двуликість, обличчям на Захід, іншим - на Схід
добро і зло на вічних терезах, що ніяк не заспокояться..

і любимо і кохаємо..
кохання - то значне посилення, перехід на новий рівень вібрацій, нову інтенсивність звуку
нова яскравість світіння в темряві, нові кольори в аурах..
наближення до божества
до Янгола

чотири сторони Світу Сили

сидіти і

читати те, що написано тобі
ще раз, і ще раз, і ще..  і знову... закрити сторінку, вийти з кімнати, сказавши собі Все, досить!!
і повернутися, відкрити закрите і знову читати, і ще, і ще.. і знову..
читати те, що написане тобі, рукою Янгола
і знати, що вона тремтіла, та рука



вчора в перехід зайшов, під проспектом, а в ньому звично темно, люди понурі
а з дального кінця назустріч мені куля вогнем, така з м"яч футбольний, з голову і десь на рівні голови-грудей
і де вона - там аж жовто, аж гаряче
встав як укопаний, а воно мимо пронеслося, за ним ще вогонь в повітрі хвостом згаса
і ніхто не бачить, ніхто
і не чує
то 25-й кадр, те, що не ловить людське око
його бачиш і чуєш не ти, хтось в тобі
творець, відьмак
по іншу сторону розуму

чотири сторони Світу Сили

аво кліпаю






Аделія - відьма, феєрична, фантастична, одна така на мільйон і вона то знає.
Колди - фантастичні картинками
Репаблік - япінцями

а я

не сплю, читаю, готуюся до сну, як до чергового випробування, як просто стати і піти в ніч
і не знати, не знати

що нич прийдешня нам готовит

і день

і завтра тільки середа..

і видіння вже днем з"являються,
щойно двадцятьп"ятимикадрами-вклейками, накладеними на картину світу
але я знаю - то той Хтосько в мені вже кліпає тими своїми очима, збирає свою власну картину мого світу


Янголе
чотири сторони Світу Сили

No Angel...

то як мантра..

"...я зараз закрию очі
і оцей світ перестане бути, і я перестану бути

і відкрию очі в іншому світі, який народиться в той же момент

то буду зовсім інший "я".
то буде зовсім інший світ.
ні на що не схожий, ніким не описаний..
справжня терра інкогніта

я вже колись заходив у цей світ, інший, невідомий, ніким досі не описаний.
то була справжня терра інкогніта

я закривав очі тут, і цей світ щезав разом зі мною
і я відкивав свої очі в іншому світі, що народжувався просто в той же момент.

і я відвідував його пару разів. ходив там, лежав на спині і рахував зірки..
такі як наші, але то були інші зірки.. вони були ближче.
там все було нерухоме, навіть вода не давала хвиль, коли я в неї ступав ногами..
і я ходив як бог по воді..
там не було вітру, ніщо не розвівало моє волосся..
там була гравітація, але коли хотів - я міг перестрибувати через височенні, дубайськими хмарочосами, дерева..
і там не було нічого живого
але щось вороже мені було присутнє
спостерігаюче за мною
пильне кожного разу
ледве стримуване..

і одного разу воно таки накинулось на мене всією своєю безмежною, вселенською самотністю.
вибрало дуже вдалий момент і накинулось. нерухомий світ раптово ожив і
я нічого не встиг зробити, лише закрити очі
і проказати НІ

і тут же відкрив очі у власній кімнаті, у своєму світі, що народився просто на очах.. 
той нерухомий світ не схопив мене, не встиг..
але голова моя стала рясно пофарбована на сиво..."

no angelno angelno angelno angel

чотири сторони Світу Сили

Стівен Фрай.. минулорічне.. але я тільки щойно знайшов...



- Уявіть собі, що Ви підходите до воріт Раю, а там Вас зустрічає Господь. Що Ви йому скажете?

- Я думаю, я би спитав його: рак кісток у дітей? Це що таке взагалі? Як тобі не встидно? Як ти смів створити світ, де мають місце такі страждання, в котрих ми не винні? Це не правильно! Це чисте, справжнісіньке зло. Чому я маю поважати капризного, злобного і дурного на всю голову Бога, що створює світ, в котрому так багато несправедливості і болю? Ось що би я йому сказав.

- І Ви думаєте, Вас би пропустили до Раю після цього?

- Ні! Але я би й сам не пішов. Я би не хотів туди потрапити на його умовах. Бо вони неправильні. От коли б я помер, а там Плутон, Аїд, дванадцятеро грецьких богів, мені було би це ближче. Тому що грецькі боги не прикидалися, що вони не схожі на людей в своїх бажаннях, у своїх капризах і у своїй недоцільності. Вони не прикидалися всевидячими, всезнаючими, доброзичливими, добрими. Тому що Бог, котрий сотворив цей Всесвіт, якщо його сотворив цей Бог, очевидно він маніяк. Абсолютний маніяк. Неймовірно егоїстичний, неймовірно. А ми маємо все життя на колінях проводити, дякувати йому? Який би Бог так себе вів?
Так, світ прекрасний, але в ньому є такі комахи, життєвий цикл котрих полягає в тому, аби залізти маленьким дітям в очі, осліпити їх. Вони виїдають дітям очі!
Це як? Навіщо? Навіщо з нами так обходитися?
Можна ж було сотворити світ, в котрому цього би не було. Це ж просто неприйнятно. Так що розумієте, атеїзм, це не тільки і не стільки віра в те, що Бога немає, а роздуми над питанням: навіть коли він існує, що ж це за Бог такий? Адже абсолютно очевидно, що він монстр, абсолютний монстр, котрий не заслуговує ніякої поваги. І в той момент коли від нього відмовляєшся, твоє життя стає простішим, чистішим, яснішим. І, як мені здається, таке життя вартує більшого.



таке життя вартує більшого.. хіба ж ні?

багато читаю зараз про це. і розмірковую над цим.
сьогодні мав дооовгу розмову на цю тему..

наше життя вартує більшого?
от справді - вартує чи ні?

вартує воно щоби бути якимсь більш справжнім, якимсь іншим, не таким як прийнято, як положено (ким прийнято, ким положено???)?????
чи не вартує?

сьогодні мав доовгу розмову на цю тему..
ніхто нікого ні в чому не перконав. бо і не намагались.
просто ми дооовго розмовляли.
просто щоби вбити час.

Бога не існує.. бо ми навіть свій час просто убиваємо, замість того, щоби творити
чотири сторони Світу Сили

паралельна реальність

Янгол спитав мене як воно.. кохати по-справжньому?

а мені одразу згадався Соляріс, з Клуні, то й що Содерберга..
і вірш, я пам"ятаю як він мене цепанув той вірш.. я запам"ятав його, одразу кинувся гуглом  і знайшов..

Конец придет всевластью смерти. Дилан Томас

Конец придет всевластью смерти
Нагие мертвецы сольются вместе
С дыханьем ветра и младой луной,
Когда их кости белые истлеют,
Они во звездах растворятся,
Сойдя с ума, они свой разум сохранят
В пучину погрузясь, чтобы воспрянуть вновь
Любовники погибнут, но не сама любовь
Конец придёт всевластью смерти

Конец придет всевластью смерти.
Они под волнами морскими - будут вместе,
И, распростершись в них, все ж не умрут.
Изломлены на рамах пыточных, они, повиснув
На спицах колеса, - все ж сохранят свой дух.
И вера соединит пространство рук, что врозь.
Когда же зло едино и разит насквозь -
Соединит, и им не даст сломиться.
Конец придет всевластью смерти.

Конец придет всевластью смерти.
Им более не слушать чаек песни
И шум о берег разбивающихся волн...
И где дыханьем был затронут лишь цветок,
что свой тогда подставил лепесток - дождя ударам.
Не важно: сошедшие с ума иль мертвые они -
Костям их не истлеть бесследно в их могилах,
И те взывают к солнцу, что осветить их в силах.
Конец придет всевластью смерти.



і я сказа Янголу, що кохати по-справжньому, то страшний іспит, випробування.. і що справжнє кохання ніколи не має хеппі-енду.. ніколи.. коли воно справжнє, те кохання.
коли воно насправді СПРАВЖНЄ..

і що я зрозумів те давно... на своєму власному досвіді переконався. і не один раз!!

не один!!!

воно, справжнє кохання, наче виклик всьому розумному на цій землі.. виклик правилам, звичаям, шаблонам.. воно виклик навіть нашим рідним, і його, цього справжнього кохання ніхто не розуміє.. ніхто окрім самих закоханих.. 
 
і що всі найвеличніші літературні, музичні і образотворчі шедеври Землі - присвячені ТРАГЕДІЇ справжнього, божественного кохання.. трагедії, не хеппіенду..

кохати по-справжньому.. то зле. 
то зле.. бо не веде ні до чого доброго... кохані завжди помирають. завжди. 
або він, або вона, або обидвоє, як Ромео і Джульєта..
як у кіно - ангел спустився, покохавши Жінку насправді, а вона сіла в машину і загинула. 
чи моя власна кохана жінка, що взяла і померла уві сні. кохана понад життя і на все життя.. кохана по-справжньому..
бо я не вмію інакше.. я не можу бажати тільки тіла, чи душі, чи губ, чи просто фізичного, чи надіти ошийник.. то не я, то не моє.
я вмію кохати тільки по-справжньому, але вже знаю, що з того нічого не вийде. хіба трагедія.
тому я більше ніколи не кохаю по-справжньому..
бо це означає вбити свою кохану.

або створити свій, нереальний, паралельний світ, світ в котрому можна жити по-справжньому і кохати..
тільки так.. інакше не можна. інакше - трагедія..

і ще я НЕ СКАЗАВ Янголу.. я не сказав самого головного..
кохати по-справжньому - то означає пожертвувати собою ради свого кохання.
пожертвувати, щоби воно змогло жити вічно.

Tags:
чотири сторони Світу Сили

мммммм.. пробачення



вовки бувають дуже сентиментальні.. гіперсентиментальні
я думаю, що люди переймали у своїх тотемних звірів і їх сентиментальність,
навіть не розуміючи що воно таке і чи їм стане у нагоді...
що-що а виживати сентиментальність не помагає..

я знаю історію вовка, котрий випадково вкусив за руку свою господиню-людину..
немолодий вже, давно приручений вовк. який роками жив зі своєю господинею в одному домі,
роками їв з її рук, спав поряд неї, сторожував її сон, гуляв з нею лісами, днями лежав біля її ніг, коли вона працювала..
дружив з її конем!!!
і так, що кінь не сахався, а звик ВОВКА, свого одвічного ворога, приймати поряд себе, ба, декілька разів навіть возив його верхи!
кінь вовка!
і от цей вовк випадково, граючись, кусає за руку свою господиню.. а щелепи там дай Боже. тиск у них ого.
клацнув вовк зубами і прокусив пані своїй,в котрій душу губив, за котрою здохнути міг, на й би тільки сказала, за котру порвав би все і вся, най би найменша загроза, руку і то так добряче, до крові, до зламаної кістки..

скрикнула пані з переляку страшно, тріснула вільною рукою вовка по морді, він і одсахнувся.. з жахом вчуваючи в роті смак крові людини, яку він любив до божевілля вовчого!!!! з жахом, котрий зриває дах..

звив вовк, та як дремене з хати
добре що ліс поряд

і біг він, не спиняючись, без передиху десь добу.. ДОБУ!!!
а затим впав на березі потічка, напився жадібно і загубився між світами...
пришов до тями серед ночі..
і такий тягар на душі у вовка..
як воно бідне вило, гарчало, лапи собі гризло од відчаю, язика прикусило, щоб занімів, щоби чути перестав, проклятий, як він господині кров лизнув!
мучився вовк докорами сумління пару діб, схуд, боками запав, їсти захтів - довелося полювати..
так ще пару діб протягнув..
а потім вертатися став.
куди він без хазяйки своєї? любив її страшне, аж захлинався любов"ю.. як пригадає свої ночі безсонні біля неї, як він сни її боронив, на лице її спокійне, місячним сяйвом висвічене, милувався..
чи зміг би не вернутися?
та ні, не зміг би.. великому вовку треба було би наново вчитися виживати в лісі.. а там, в домі, їсти є що, готове.. та й взагалі...

і от прийшов він під вечір до дому хазяйки.. а там і світло горить..підкрався охлялий вовчисько до дверей шкляних, що на задній двір виходили.. та станься таке, на біду, що заглянувши, побачив він як господиня його, любов його життя, саме велику білу пов"язку на руці поправляла.. і скривилася од болю, ох як скривилася.
і як побачив те вовк, як вискне та тікати з тераси..
господиню й досі дуже болить вкушене!! вона досі на вовка злиться.. ой поганий вовк, поганий..
на свою біду вовк, засліплений думками про біль, доставлений господині, вискочив не в бік лісу, а газонами на людські дворики..та між будинків кудись дременув, минув вулицю, ще одну.. але загавкали пси, повискакували люди, у двори свої.. у когось рушниця виявилась, набита крупним дробом (та історія взагалі в Канаді була сталась, там зброя в людей в хатах є)..
закричали перелякані люди:
- вовк! вовк!
а той з рушницею і бахнув дуплетом.. а вовк лиш вискнув як щеня, перевернуло його пару раз в повітрі, та й затих..

та й отакий кінець в історії..

сентименти, тотемна риса.. вовки сентиментальні шо жах.. аж дурні на всю голову од сентиментів..

а ти кажеш..

PS   прошу вибачення.. я індіанець Навахо, тотемний гіперсентиментальний вовк..
і мусів перебути в лісі, вкусивши свою пані, свого Янгола..
чотири сторони Світу Сили

сон..

уві сні гинув, тонув у чорне, густе, безлике, холодне
ноги вже виром вхопило,
голову опустив, байдуже так,
руки розкинув
свідомість гасне - так дивно, тихо, з каждим биттям серця,
по затухаючій..
тихо
спокійно
як в кімнатах великого будинку вимикають світло
кімната за кімнатою, поверх за поверхом
поглинає темрява
клац-клац-клац - чиясь рука клацає вимикачі, роз"єднує енергопостачання
невмолима, байдужа рука..
клац-клац-клац

і останнє вікно, на мить ще..
так дивно

ну, чого ти завмер, головний енергетик?



і крик згори, крик кріз воду, простір, відстані, чорне, всепробиваючий

"НІІІІ!!!!!! "

останнє вікно.. я бачу останнє вікно, сяюче в чорноті
я вже поза болем, поза тілом що тоне
я поза сумом
останнє вікно просто перед мене,
я бачу себе в тій кімнаті, осяяній світлом
і тебе, в своїх обіймах..

рука на вимикачі
чи то пауза, чи то світ, час завмер

і голос згори:

"НІ"




Tags:
чотири сторони Світу Сили

сонячність

от є людина, як ти сам, звичайна. руки-ноги там, вуха, голова...
і од неї тінь на сонці

а є людина, майже як ти.. і руки і ноги, вуха, голова..
тільки од неї тіні нема..
бо вона сама сонце

Tags:
чотири сторони Світу Сили

плєнний

от як чаклуни в селі берутсі? як на них чорти сходятсі?
а то як жінка-відьма на селі єсть, то щитай шо село чаклунів повне.
од жінки-відьми чаклуни берутсі і самі того не знают.. думают що чорти їм служат.
а чорти від жінки-відьми приходят, тай лишаютсі
їм чаклуни як заправка, ги
там не знаєш хто кому служе направду

--------------------------------------------------------------------------------




молодим, мій дід був дуже красивим
я бачив старезну-пристарезну фотографію з ним. ну просто очей не відвести - високий і стрункий, худий без тіні жиру, насправді римський ніс, чіткі риси, очі такі хитрі, примружені.. Боже, думав, ото десь чорт жінкам голови крутив! ото клав штабелями довкола себе..
дивився на те фото пожовкле, і аж завидки брали, направді
одвічний маю клопіт з пузіком своїм.. а в діда, бач, ніяких траблів і не було.

він і на старість не розгубив красивих своїх рис.. ну, щоправда шрам гидкий потворив сильно його верхню губу і трохи щоку праву.. але у залишку - залишився ще той красень.
і очі, ті очі точно не змінилися з роками..

я уявляв собі діда на війні, вплітаючи його фотографічний образ в ті обриси історій, що він сам мені повідав про свої митарства в ті страшні роки.. він був і там неймовірний! я думав, ну як же так..

цікавості заради я почав гортати фотографії людей тих років, шукати їх в інтренеті пачками.. навіть знамениті люди, письменники, поетеси з поетами, люди холені, ласкані увагою і славою.. вони виглядали дуже і дуже не красивими, якимись простуватими, коли я брав їх порівнювати з фотографією свого діда-коваля молодим парубком..
що за чортівня?

звідки в ньому ота шляхетна краса, непідробна, не навощена маска, а справжня - з крові і плоті, щира і відкрита світові навстіж?
що за тайну він виніс за собою з родового нашого дерева?

питався в бабулі. сміялася довго, аж заходилася.
сидів, кліпав очима, чого то вона?

- о, таак.. він був ще той серцеїд. - сказала.  - перед тим, як я його стріла, дорогу йому перейшла, ото він жінкам крові попив, ох попив..

- а як же ти йому всіх жінок затмила, ба Олено? - самому цікаво.. а й справді - як?
- та, "як" - сміється.. - у нього знаєш які коханки були? паааніі. він із простими, от як я, і знатися не хотів. а нашо йому прості дівчата, як за ним пані та панянки сохли? він і з єврейочками молодими крутив романи, не встидавсі.. через одну з них мало й не погорів, дурний..
- а шо таке, ну розкажи, ба.
- ну, він, дід твій, в магазині робив у єврея старого. і в того дві дочки було. помагали продавати крам старому, то одна прийде, то друга.. а дід твій не будь дурний, закрутив любов з обома дівчатами, вони ж не приходили разом на роботу, лише по черзі.. та піймав твого діда старий єврей. якось зайшов випадково, а вони в підсобці шаліют.. та старий як вхопить котру дровиняку, та як влупить твого діда по морді. так ото до сих пір у нього од дровиняки тої губа побита..

- тю, а я думав то воєнне..

- та яке воєнне, то все од дровинякою по морді за те шо дівчатам-єврейкам голови крутив без передиху, без розбору.

- ну а ти як його захомутала такого?

- та шо його хомутати було? - сміється ба Олена.. - воно ж як дурне теля поводилося. всюди тую свою мордочку всуне, всюди йому цікаво, всюди йому хочеться аби од нього в захваті були..
- а я його вже з робитою губою зачепила. ходило таке вже нещасне, шо серце кров"ю обливалося. а я йому як та лисиця раз-другий дорогу перебігла, та кожний раз ховалася за тим..
- а дід твій, він же не міг ото так бути дівчиськом обманутим.. та й взявся мене переслідувати..
- і ото тільки наче підпущу до себе - ррраз в нору заховаюся. а воно ж з розуму сходити починає...
- одного дня він таки мене догнав, вхопив за руку, потягнув під паркан котрийсь.. і аж кричить на мене, аж слиною бризкає: "не смій від мене втікати! не смій ховатися!" і то кричить, а в очах його бачу - та ж там сльози.. воно ж як калічкою стало, з губою своєю, то так ся перемінило.. але я випручалася, стукнула його в груди і втекла. він доганяти на став більше, але здалеку помічав, стоя, дивився мені вслід. довго стояв.
але все-одно він не зразу мій став.
ше побігав по своїх панях.. ох одна була в нього затята. так за ним упадала, вдягала-взувала його. подарунками засипала. бричкою їздила. така була паня, шо ти.
але нічо. я свого часу дочекалася. він би все-одно не пішов рабом до старшої жінки ніколи.
все життя хтів самостійности, вийти в люди. ото на коваля пішов, екзамени здав, викував їм той леміш - та й вже коваль. а став робити, то й не панянок йому стало..

- а як, ба, думаєте.. в кого він такий вродливий вдався?
- та тут і думати нема шо. всі казали що він позашлюбне панське дитя..
- ого, - кажу.
- ого. - киває ба.

- а я стала сама до нього приходити. сама просто до кузні де він робив. принесу йому шось, а він спочатку не брав, а потім бачу - тішиться.. пекла йому коржики, яблука носила, груші.. ягоди літні.. так і пригодувала до себе, що вже й ні на кого не дивився.. а там скоро й поженихалися.
- ба, а скажи.. він тобі вірний був все життя?
- хмм.. - ба ані на мить не схмурніла..все ті ж в очах бісики. - та де, не був вірний. бігав за спідницями, і вони за ним тоже бігали.  але я пускала.. знала шо все-рівно до мене вернеся. я його пригодувала, розумієш? - і смієтьяс. - я його пригодувала, з рук, з долоньок оцих. - і мені свої руки показує..
-як діда твого пригодовувала, все руки мила настоянками з трав пахучих, він брав з тих рук, пив з них.. і йому дуже подобалося, як вони в мене пахнут.. ніколи від мене поганих рук не чув, тільки так як любив, так як привчила.. вночи брав мені долоню і до щоки прикладав, так і засинав все..
знала що до мене завжди вернеся.. і вертався.. сумний, встидно йому, мало не плаче, каятися пробував.. а я йому рота долонькою травами змоченою закрию, він і зайдеться в цілунку.. і цілує мені руки як дурний..
- всьо йому прощала. всьо.. - ба очі кудись в куток хати відвела..
- любила його шо страшне і гордилася всім на зло, що його собі маю по закону, а ви всі - тільки як позичаєте, і на позиченому жиєте.. і вони мене боялися всі, відверталися, через дорогу втікали..
ніхто з мене ніколи не сміявся. він звірів, кулаки мав тяжкі, все міг потрощити.. а мене в життю ні разу ані пальчиком не вчіпив.. навіть коли слабував тяжко, навіть коли лежма-лежав, а все просив долоньку йому дати, губами сухими її тицяв, як собача просто..
отаке-то, внучку..

сидів я потім, чухав потилицю..
дід у мене ото такий аж думати не знаєш що.. а тут ще й ба..

отака романтика, хай йому грець.
чотири сторони Світу Сили

знову про діда, продовженням

спогади не повертають тебе в минуле.. то минуле через спогади повертається в тебе
повертається і віддає те, що з собою забрало
збираєш його, чудуєшся - ого, скільки залишив, ого

і все твоє ніби, емоції, переживання, відчай, біль.. все твоє, осідає зараз у тобі, розтікається по тілу
але є там і не твоє
чуже. і воно теж залишається в тобі. тепер ти пофарбований трошки в інші відтінки.
не твої.
тому чаклун барвистий часом, як приблудний кіт

----------------------------------------------------------------------------

в діда добре. спокійно. він дуже не балакучий. та й телевізором не зловживає. можна вечорами спокійно книжку сидіти читати, або ж роздумувати за своє щось.. що я і роблю, коли нагода.. бо так нароблюся в тій кузні, що більше ні на що сил не вистачає. сусідський хлопака, мій давнішній друзяко, все в гості просить, потеревенити по старій дружбі, та відмовляю чемно.. він пити не має с ким. я знаю.. лице у молодого вже старе. вже зі зморшками, осунуте, припухле де не треба.. геть не впізнати часом. і пити йому треба.
я сплю, доречі, в кімнаті з вікнами на хату і двір того пацана. і часто його бачу крізь шибку. а він у мій бік поглядає, махає мені часом.. у нього сестра німа з народження і тато-садист.. там ще ті чорти в хаті..

а я з дідом. він оно в сусідній кімнаті хропе зараз, коли я ці думки свої для тебе записую..
дід хропе страшно голосно, надривно, з переливами.. я раніше не міг засинати поряд, коли малий був. аж бабулі жалівся. а тепер нароблюся зі старим, то й засинаю легко, навіть під хропіння оте несусвітнє. читати під нього навчився, писати от. і навіть думки не губляться..
дід спить як убитий, але ж як штик покинеться о п"ятій ранку, швидко ж, як по-армійськи, одягнеться і вискочить надвір - по господарці поратись.
ото буває, коли люди застряють шаблонами на котрімсь своїм самім щасливім часі, на самій щасливій порі. на самій насиченій подіями, чи емоціями багатій. і з тими шаблонами поведінки більше нііяк не хочуть розставатися. їм подобається так жити, так поступати, так триматися.. вони навчилися цього у своїм самім щасливім часі. і тримаються з тими правилами аж до самого кінця.
у мого діда таким шаблонотворчим часом була війна.
коли він воював - то були самі насичені подіями часи його життя. молодим забрали і ото пройшов і з німцями бучу, і з японцями, та ще й посторожував табори для японських полонених в Сибіру.. і вся та війна, все те виживання у нього в голові тисячами історій, різнобарвними флешбеками  часом за столом з родиною, часом за перекуром в роботі, хто би там не сидів, а часом просто на лавочці у вихідний, коли сидиться легко, спокійно і так на одкровення пре..

і він тою війною так і не відхворів вже ніколи.. і чоботи в нього вічне начищені, і виправка в одежі ідеальна, і командирські замашки в роботі.. тай мовчазність адська.. то все звідти.. з тих щасливих часів.

і отако зривається старий рано-вранці, робить все за розпорядком залізним, і що шо війна та давно-давно застигла, нема її.. а він такий нею щасливий.
так і казав не раз:
- війна мене охрестила, в люди вивела, як мати прийомна.. і вмерти не дала, хоць могла..
він тричі поранений, трохи скалічений.. але коваль.. сільський чудотворець з молотком і наковальнею.

дивний мій дід..
дядьки-сусіди, знаю, побоюються його. кажуть що старий з причудами. то скаже щось таке раптом, як наче й не хотів, а само вилетіло, а то зробить що, а потім наче й сам дивується, ніби то не він робив.
як таке розуміти? тому й стороняться його..
але він багатий та щедрий грошима і порадами житейськими. жив довго, світом потинявся, правди набрався тими подорожами житейської, і не шкода йому тої правди - питай шо хочеш, радься - завжди словом щось підкаже, зігріє, направить в правильну путь.. а з грошима.. ну віін же майстер, гроші в нього завжди є.. от і позичає всім і скільки треба, бабуля свариться часом, а він сміється:
- а, не відась, то сам буде мав клопіт, мені то шо.
і таки часом стається щось у боржника. і всі дивуються, навіть ті, хто шось знає. і їм же не дивно ані грама, старий же завжди таке повторює. і завжди отак сміється, трохи голову похиливши, і поглядом наче тобі за спину заглядає.. аж мурахи по спині часом. бррр. він наче ДО КОГОСЬ заглядає, хто в тебе за спиною в той момент, але ти повертаєшся - а там нікого.. уявляєш? страшно буває, шо не описати., а повертаєш голову і зі старим поглядом зустрічаєшся, а в тих очах бісики.

він нас малими так часом страшив, шо боялися його не криючись. про діда мого діти вулицею жахливчики розказували, сам чув. лякали одне одного.

а він собі і справді ще той чаклун був вогняний, маю сказати.. з тими його іскрами.
пам"ятаю часом - товче своє залізо старий в кузні, а ми десь поодаль сидимо, бавимось.. а глянеш на ту кузню, і у вікні оті іскри сипляться, і тіні по стінах гуляють. і аж по спині холодок так - шусь..
ми навіть підходити до тої кузні боялися.
бо часом як нема старого, і на дверях колодка висить здорова, то навіть у вікно було страшно підглянути.. тихо там ніби, нікого ж нема, і тут як упаде щось! як дзенькне-бомкне, а ми врізнобіч з криками.. ну от що там вічно падало і нас лякало, коли діда не було?

а навіть з ним зайдеш в кузню, коли малий був, пам"ятаю, то там такі кути чорні, темні, страшні, щось в них поскладане, а не видно як знадвору, і що не дай Бог, дід щось зхабуде і вийде раптово, а ти там сам опиняєшся.. брррррр - передьорне тобою переляк і як пробка з тої кузні надвір вилітаєш, мало зі штанів не вискочиш..

дід мій дивний був, угу.. отак сидів коли-то нагадування практикував, та й узяв діда на список. почав всі емоційні події за його участі згадувати.. о, там такого назбиралося! не одразу, щоправда. воно все так буває, що не одразу. будь з ким.. починаєш із свят, застільних пісень дідових, всіляких подій знаменних у родині за дідовою участю.. а потім все глибше і глибше в пам"ять занурюєшся, а там ото акули в чорній воді і з"являються..
ми бо так влаштовані. забуваємо емоційні вибухи минулого. забуваємо бо не вміємо з ними жити. з ними важко жити, дуже.. з ними треба щось робити, про них треба говорити з кимось, щоби погасити емоційний той накал. а нема з ким говорити, ніхто не слухає.. то й забуваєш.
і біс з ними, з тими емоціями і їх кількістю.. хай собі там лежать на скаладі і не смердять.

а я поворушив  той мул пам"яті ото з дідом, у його випадку.. і спливло

я сам за ним помічав дивності, що не поснити було малому, ані розповісти нікому. а коли й розповідав - то однаково що об стінку горохом. роти роззявлені а в очах і тіні розуміння.

але менше з тим..
сталася та історія ще коли мале дошкільня було, здається.. колись навіть настрашився був так, що мало не обробився... історію ту забув давно, та ото коли спогади перетрушував - і згадав. сама згадалась.. такі історії, вони дуже емоційні, в них самих скрито дуже багато енергії переживань, яку треба собі повертати.. або просто нею потішитись. ну кому що.

так от, було то давно, вже й не пам"ятаю, але наче я в школі ще не вчився, це ще за мого дитсадочкового періоду було.. не важливо. я тоді просто завжди літом до діда з бабою виїжджав на все літо і ото..

день був вихідний. неділя чи шо. і ми з пацаниськами сусідніми саме затівали щось на той ранок.. чи на рибу збиралися, чи на стадіон в полі футбола гратися, поки ще спека не розгулялась.. не пам"ятаю.
знаю, що я того ранку худенько з хати вискочив, щойно сіріло, збігав до уборної дерев"яної, та випив бабунею запропонований кухоль свіжого молока з булкою.
на мені вже були і шортики і кеди, у мене з собою навіть торбинка з "тормозком" була, його теж бабуля приготувала..
я ото вибіг до хвіртки, глянув на вулицю а нема ще нікого з моїх друзяків, то я й назад повернувся йти, що стояти на вулиці самому.. вони все-одно мимо мого подвір"я йтимуть.. і ото я повернувся до теплої веранди йти, як бачу - а стодола дідова відкритими дверима на мене дивиться. ота велика біла діова стодола, з темними кутами, сіном до стелі, станком для нарізання-здрібнення кукурудзи..
там ще дід велосипед свій тримав.
і отако роблю пару кроків, аж видивляюся там спину дідову наче, і низько так тая спина, чи він на підлозі сидить, чи то навпочіпки.. і стало мені цікаво шо не стриматись.. і страшненько водночас, до бульок з носа неконтрольованих.
боюся діда розізлити, але й цікаво що він там на підлозі наче видивляється.
і підходжу беру. все ближче і ближче підкрадаюся.
дивно що вистачило в мене розуму і страху перед дідом одразу не зашуміти!

ще крок і ще.. аж чую - він не просто сидить (а я вже роздивився, він таки сидів на низенькому стільчику, ото які в дитсадочках використовують дітям), нахилившись трохи вперед, а ще й бубонить при цьому тихенько. як наче говорить до когось, хто перед ним ото просто на підлозі.
їжак певно - подумало дурне хлопчисько. - що ж то може бути інакше? котів дід не любить, пес прив"язаний оно.. хіба їжак..
і ото я вже до порогу дійшов, став біля краю дверей, шию витягую, щоби дідові через плече зазирнути.. а в стодолі темно, ранок -то сірий ще, без сонця.. і ото все освітлення через двері поступає, а я й виставився.. і тут дід так раптово на мене ррраз - і повернувся, і очі в нього такі якісь дивні, блиснули аж як іскрами на мене, в мій бік, та й згасли вмить..
- аааа ти чо тут? - як гримне дід.. і я як рвону в бік хати! але Боже правий, саме в той момент коли він повертався, коли очі іскрилися і ото як гаркнув на мене, я, здається побачив того "їжака", виразно так, не прямим поглядом, щоправда, але побачив як воно рухнулось..
маленьке, до колін може й менше, волохате до неймовірного, і воно стояло на двох ногах! бо одразу як дід став розвертатися в мій бік, те створіння якби зробило крок всторону..

йой, з якими вересками я біг до хати! влетів у веранду, потім далі, і на диван коло бабулі, і дихаю важко, очі в сльозах.
а бабуля мене обняла, сміється:
- шо, видів як дідо з дідьком своїм говоре? ну-ну, заспокойсі.. вони своїм ніякого зла не чинят, вони своїх бережут.. ти діда не бійсі, він добрий в нас.. дуже добрий..

чотири сторони Світу Сили

дід, одкровення

як сказати невиказуване?
як втримати в собі невтримуване?

я думаю, що то воно, оте переповнення тебе новими враженнями, новими думками, висновками, образами, перенасичення тебе ними, коли вже ллється через край і ти не в силах стримати натиску, ти вже навіть не робиш спроб, саме воно й спричиняє народження Нового Тебе, а ще ... в мене стійке враження, що десь поряд мене одночасно народилася просто з нічого, і тепер є, існує, її можна торкнутися руками, друга, інша реалія, котра губкою увібрала в себе до краплини все оте нове..
і тая реалія, вона чомусь сповнена справжнього, всього самого-самого справжнього..
в ній навіть справжній я
справжній Я - там, в новонародженій реальності


а тут зараз хтось інший, чергове альтер-его, замінник

------------

дід, мій дід.. йому купа років. більша років з тої купи - важкий фізичний труд, переважно за копійки.
він - коваль, а ще бляхар (жестянщік, по-совітськи). тому треба додати - страшенно важкий фізичний труд за копійки..
а ще мій дід може підкувати коня, перед тим знявши мірку з кожного його  копита і по ній виготовивши підкову. він і мене навчив робити підкови. я навіть пробував їх робити. неоковирні такі вийшли
але я не зміг підкувати  конячку.. конячка моя сказала Фі.
мій дід - історія важкого фізичного труда за копійки. її  концентрована суть.
у нього грубезні, важкі руки, майже не чутливі до всього крихкого, м"ягкого. приміром, він дуже обережно бере своїми пальцями сигарети і все-одно зминає їх, кривиться, злиться навіть.
він коли бере сигарети, то одразу тицяє їх до рота і починає палити. ніколи не побачиш мого діда з сигаретою між пальцями..
 у нього страшні руки, дуже сильні сухожиллями.
він колись просто у всіх на очах повалив з ніг молодого бугая простим ляпасом по морді, там навіть замаху добрячого не було. просто дав бугаю ляща по морді, а той упав як мішок картоплі на підлогу, та ще й вирубився.
він ото більшу частину свого життя промахав молотками різної ваги і призначення. при чі він уміє працювати однаково і правою і лівою рукою. універсал
от я, приміром, не можу так.
а він може

а ще він знає тисячі історій про війну, післявоєнне і до неї
та в роботі він мовчить переважно. мовчить як в рота води набрав.
ми з ним так і працюємо, кожному своє завданя, кожен собі про своє думає, робота кипить

потім обід. перекдаємось кількома фразами між себе і до бабулі, я отримую нове завдання, новий алгоритм роботи і ми знову кожен у своє носами
і так до вечора..

ввечері ми з ним сидимо на лавці під вікном майстерні. ніг-рук не чую, спина як не моя, живіт теж не рідний, шия тріщить.. шось я сьогодні не у формі.
- слухай, Вітька..
- що, діду..
- ото шо ти мені помагаєш, то добре. онук має діду помагати.. видиш інші онуки які, навіть до діда в гості не заскочать, все на свята чекають, певно, як буду всім паперові гроші тицяти.
а ти береш і помагаєш.. я ті люблю за те..
але Вітю.. - і паузу зробив, цигаркою смачно затягнувся.
- шо діду? - питаю
- ото я ті хочу сказати, шо маючи таку голову, ти не маєш всихатисі на такій роботі..
- але дііідууу.
- ану ціхо! - старий блиснув злосними очима. - ціхо мені будь.. так, ти добрий, робітний, не встидаєшся ні коло худоби гній винести, боки їй вимити, і на городі вправний і косити вмієш як ніхто.. і кузня тобі подобаєся, бачу.. ой бачу, як в тебе очи горат коло вогню, як іскри з желіза си сиплют.. але Вітю, внучку.. ти можеш пробувати всі роботи, всі які хочеш, всі які стрінеш на своїй дорозі, ти можеш ставати коло ковалів і ставатимеш ковальом, станеш коло торгашів - будеш торгашом, станеш коло механіків - будеш механіком, та ти навіть злодієм можеш стати таким заправским, шо пісні про тебе будут складали.. - затягнувся старий цигаркою.. видихнув.. - я шо хтів сказати.. виджу в тобі шось таке, шо словами тєжко виказати, але там якесь живе в тобі, шо до любої роботи си пристосувати може, до любої.. нема в тобі гнилі людскої, є якась сила непонятна, вона тебе як бере в оборот, тобі лиш варта на якесь заняття увагу привернути.. от стати коло пияків і ти вже заправский пияк!! гиги..я про шо думаю ото пару днів.. про тебе і твою силу..
тобі не в кузні тре сидіти коло пенька старого - свого діда, і молотком махати.. в тебе навіть не голова розумна настільки шоби підкови тут не виробляти, в тебе якась сила є, шо нев треба сі скористати в життю але дуже хитро..
ти можеш стати великим паном, знаменитим, шляхетним.. в нас в роду були такі, не завжди ми з молотками в кузні сиділи.. були в нас і пани знатні.. тобі, онучку, не треба тут сі тратити дурно, повір, я тут молотком махаю всьо життє і знаю шо кажу.. а ти можеш стати коло панів і паном сі зробити, і не відрізнит ніхто, бо в тебе є тая сила..
мені сі подобає шо ти коло мене часто буваєш. але Вітю, онучку.. життє можна прожити НЕ ТАК.. я не знаю як тобі ше тоє сказати, але НЕ ТАК.. думаю ти поймеш.. в тебе є голова, і є тая сила.. я її ні в кому більше не виджу. ні в кому навкола.. один ти з нею запанібрата. ото я тобі хтів таке сказати.. за шо би ти не взєвсі - матимеш на те силу, і в тім будеш втіху знаходив, і шось будеш з того мав і будеш таким життям сі тішив..
але ти можеш взєти більше од того життя. бііільше, розумієш мене, онучку?
більше за всєх.. подумай про то

і встав раптово і пішов до хати собі, не оглядаючись і ні слова більше
а я сиджу, очима кліпаю..
мій дід той ще шаман.

чотири сторони Світу Сили

а понеділок

Вовк робив величезні пошукові кола тими місцями куди вона пішла
наближався з підвітряного боку і сторожко тягнув носом її слід
він отаборився на східному схилі гори, годинами сидів непорушно серед сірого каміння
і дивився на ліс у долині, де жила вона
він бачив її всього кілька разів зі свого місця, впізнав, не дивлячись на відстань
вона жила своїм життям, за нею ходили молоді вовчиці, раз він побачив слідом нею дорослого вовка
і оголив свої величезні білі ікла

------------------------------------------------------

ми відвезли Бесті трохи по опівночі, вона ще мала встигнути виспатись
я провів її до хвіртки, ми прощалися як перед довгою розлукою..

коли я повернувся і вмостився за кермо Ниви, Васько врешті не витримав:
- ЩО то було?
- тобі відповідь. і мені.
- нє, ти ж ЧУВ!
- та чув.
- нє, то просто не може бути.
- та може, повір просто, прийми як є..

ми поїхали і він всю дорогу мовчав. Вождю дуже не до лиця виказувати зайві емоції.
Васько, він буває справжній Вождь, мені аж дивно стає.. а ще я радію, що він саме такий

- і що робитимемо, старий?
- не знаю, чекатимемо знаку якогось, запрошення..

- то, виходить, я не готовий?
- може то не готова вона, хто знає..
- та може.. - погодився Васько.

та й розійшлися по тому, потиснувши міцно один одному руки

а далі я лежав у ліжку, дивився в стелю і думав про дива, свідком котрих був..
і знаєш, моє з Бесті виглядало дуже навіть позитивно, заспокійливо і, що головне, зрозуміліше, в порівнянні з тим, що видавала для роздумів Чаша та її повелителька - Інша, та, котра жила у вербі..
тож я мусів і зробив правильний вибір, я заснув з думками про свою Бесті

--------------

"понеділкові ранки страшні. їх придумали для того, аби люди постійно пам"ятали про пекло." - хтось таке сказав, а мені пригадалося.
справді важко було прокидатися того понеділкового ранку. та я прокинувся з усмішкою.
а ще мене чекав несподіваний сюрприз
мати сказала, що я можу, при бажанні, піти до діда на пару днів.

бажання виявилося, мене погодували і навіть підвезли до повороту на дідову вулицю.
старий вже давно був у своїй майстерні.
а я увесь понеділковий ранок думав про Бесті і щасливо усміхався.


----------------
Read more...Collapse )

чотири сторони Світу Сили

візит Вождя

Вовк-одинак, вовк-розвідник вміє багато, він вміє накопичувати досвід, він швидко вчиться, він знає, що повторюватися не можна, він спостережливий, сторожкий вічно, хитрючий.. піймати рейдера неможливо, він дасть себе лише вбити..
все міняється із появою в його житті Вовчиці-одиначки, такої ж умілої, досвідченої, уміючої вчитися, спостережливої і сторожкої..
якось все бере і міняється

----------------------------------------------


Read more...Collapse )
чотири сторони Світу Сили

слід ІНШОЇ

коли засинає Відьма - прокидається її тінь..
і йде поміж чужих снів, як по квітковому полю
кажний сон - квітка, хочеш пахощі її вдихни, хочеш - зірви, під ноги вкинь..
та тінь відьми шукає особливу квітку
котру накриє собою
і відкриє очі відьма в тілі іншої людини



як зійшло сонце, ми з Бесті все ще обіймалися, міцно-міцно, як востаннє, як перед довгою розлукою, довгою як вічність..
її личко було в мене на грудях, вона дихала тихо-тихо, а я щокою легенько терся об її волосся, вдихав його пахощі і п"янів, п"янів з кажним вдихом.. наші серця все ще билися разом, так близько одне від одного, як одне
я тримав її міцно-міцно, як боявся втратити

вона звелася на ноги, стала відважна наді мною, гола, сяюча, руки в боки, і сказала мені:
- Віть, пообіцяй, що ти завжди будеш зустрічатися зі мною, як вперше?
- обіцяю..
- я серйозно, коханий..
- і я серйозно, моя ти хороша..
- а ще я хочу, щоби ти завжди прощався зі мною як востаннє, як перед довгою, довжелезною, як сама вічність, розлукою.. і ще я хочу, щоби ти знав, чуєш, що я у тій розлуці буду тебе вірно-вірно чекати.. ти зможеш?
- зможу, моє ти Чудо-Чудесне..
і засипав її поцілунками, щедрими, неспішними і легенькими, сторожкими, як дотики метеликів.. засипав, починаючи з пальців на ногах і вище, вище, з паузами, затримками довгими, солодкими до її стогонів, до її довгих зітхань, до її сміху щасливого, і так до самої голови..


а тепер ми стояли неподалік од її дому, і я все не відпускав її.. як востаннє, перед довгою-довжелезною, як сама вічність, розлукою.. як просила, як пообіцяв

Боже, я не знаю, як ми сюди потрапили, якою дорогою ми йшли, скільки нам вдавалося зробити кроків між частими-пречастими зупинками, при котрих ми надовго зупинялися, горнулися одне до одного, встигали наговорити одне одному чогось так багато і сповненого такої невимовної ніжності, що, здавалося, саме місто затихало, щоби нас тишком підслухати і не заважати..

- пусти, я йтиму вже..
і пригорталася щільніше, прикипала до мене губами, скусаними, змученими, припухлими, спричиняючими біль, і аж не стримувалася - стогнала од того щемного болю, і прикипала, прикипала..
- відпусти..
а сама руками за шию, носиком до вуха мені і шепоче, повторює швидко-швидко:
- не пускай, не пускай.. не смій відпустити..
як мантру

- Господи, Вітя, хто б ти не був, що ти наробив зі мною?
- я тебе люблю, кохаю до безтями..
- мовчи, мовчи..

вона була п"яна мною і мене ж п"янила собою так, що я не бачив ані світа, ані світанку, ані виходу

я не міг, не смів, не наважувався відпустити її, хоч не тримав насправді
я не хотів її відпускати перед розлукою у вічність, не хотів
нехай сама, нехай мене відштовхне од себе, одірветься зі шматками мого м"яса, з коренями хай вирве,  - подумав лиш, а вона як загарчить грррррр, очима блисне і від мене одірвалася..
як примагнічений, безсилий до неї, за нею, а вона:
- ні, все..
одійшла, хитається, руки в сторони для балансу, ноги її не слухаються
і у мене самого світ перед очима вприсядку, повело мене

- я ніг не чую, рук, тіло як не моє - бурмоче, сміється до себе, мені..

Господи, Вітя, що ти наробив з нею? - думаю, і вже боюся.. за неї, за нас.. Господи..

повернулася до мене, очі широко, усмішка

- до сьогодні, коханий.. - і рішучість звідки, пішла..

.........................................................

а місто, моє місто, рідне мені, воно разом зі мною дочекалося, доки Бесті не зайде в дім, не зачинить тихцем за собою двері, і аж тоді, здалося, прокинулось..

аххх.. - позіхнуло відчиненими вікнами, потягнулося першими перехожими, зашуміло вітром у гіллі, прошурхотіло по дорозі машинкою, і мене тихцем додому пустило..

-------------------------------------------


мати на кухні зустріла перехоплювачем, але в мене пропуск універсальний, як ключ од всіх дверей - усмішка, од вуха до вуха, щаслива, обеззброююча, протиперехоплювальна.. шась мимо матері в кімнату, двері прикрив за собою - тільки й видихнув..

а за дверима:
- ой, пропала дитина.


---------------------------------------------------



зміщення ТЗ, з першихCollapse )
чотири сторони Світу Сили

двійники

тиждень, і не один тиждень, тільки-но вдома, тільки-но опиняюся сам о загальній сонній порі десь по півночи,
як тримаю перед очима картину, то не складно, якщо самому собі не опиратися
вона з"являється сама, розверзаються хмари думок, їх потоки розступаються Червоним морем і..

то кадри пам"яті, документалка без звуку
там Вона
стоїть до мене напівобертом, ми говоримо
я кажу щось смішне і вона сміється

кадри пам"яті

а потім ми сидимо в садку, під старою яблунею, п"ємо каву і говоримо про Знамення, Символи і Знаки
Вона вчить мене прислухатися до найдрібнішого, помічати найлегші зміни "буквально за кожним кліпанням очима.."

"..і ти побачиш, як тіні рухаються, як вони раптово оживають і вказують напрямок, і ти почуєш як дихає і говорить вітер, шепоче потрібні підказки.."


дивно, я сьогодні знайшов випадково (чи так це?)) фото Наомі Уотс, на котрій побачив ЇЇ, як накладені одне на одне два зображення красивих жінок, справжніх міських відьмачок..

-----------------------------------------
із Правил Життя Наомі Уотс

"..ЗНАМЕНИЯ, СИМВОЛЫ И ЗНАКИ существуют в твоей жизни всегда. Но не надо ждать грохочущего гласа небесного или горящих букв в небе. Прислушивайся к шепотам и шорохам, обращай внимание на пустяки.."

і

"..Я НЕ ПЫТАЮСЬ ИЗГОНЯТЬ СВОИХ ДЕМОНОВ, я предпочитаю договариваться с ними.."

а Вона ох як вміла домовлятися зі своїми демонами!! вірьовки з них вміла вити, в косу їх вплітала б, якби захтіла..



кадри пам"яті

чотири сторони Світу Сили

казка індіянська, суботня, для амазонки одної

ото вже справді літньої суботи ніченька чорним в срібно-зоряну крапку покривалом світ застлала
цвіркуни з комаством своїх переспівів шоу талантів давай,
а я індіянця-навахо до себе викликаю-шаманю, ходи-ходи, друже, з"явися
нині на тебе жду, нині тобі місцем поступаюся, нині для тебе вігвам м"якими хутрами встелив, запашними травами прихорошив, бойовими трофеями прикрасив
ходи-ходи, Навахо, Чаклуне індіянський гострозорий, добрий серцем і душею широкою як світ

і він прийшов, з"явився-матеріалізувався просто коло вогню, лиш дим колихнувся ледь і очі блиснули іскринками, він на шкурі ведмедя вмостився, а мене і не стало..

і вже не в моєму - в індіянському животі пиво задиристе хлюпається, злостивими блідолицими чаклунами варене
і в голові не в моїй - в індіянській думки за різне, відважні такі думки, як молоді вояки-вовчата, котрим подвиги творити бездумно, на славу собі, своєму роду-племені, прихильність Сили випробовуючи та себе

отакі думки

індіянець усміхається
перед того як піти, я йому музику у вуха пустив, од котрої він мліє, серцем тане, аж очі йому блищать од свята такого, любить, знаю.. кохається Навахо в музиці блідолицих, каже що ви доброго світу показали і за що вас Сила терпить - то за музику вашу, за те, що зуміли звуків приборкати, навчилися ними вправлятися, їх пускати табунів наче диких потоками вправно, не даючи по світу розтікатися
за музику вашу вас Сила і терпить, каже Навахо
не сперечаюся

індіянець, тобі слово, твій вихід, твоїх розповідей час

прокашлявся, руку ліву підняв що долоня вперед, очі повіками прикрив,і каже

Read more...Collapse )
чотири сторони Світу Сили

Бесті, сцена четверта. "Інша"

"..вовки закохуються один раз, лише один за життя
вони паруються, лише далеко усамітнившись, то справжнє дійство, справжній театр двох акторів
Вовк знаходить затишне і повністю безпечне місце, він довго і вельми прискіпливо його шукає
і тільки за згоди Вовчиці, лише за її згоди, він веде її туди

****************************
Read more...Collapse )
чотири сторони Світу Сили

Бесті, сцена третя

прожити без неї день.. знати, що вона десь поряд, отак би захотів - прибіг би під її вікна, свиснув-крикнув, вона би почула, і вибігла би..
а прожити цей день без неї
я не знав, що буде так важко.

******************************

Read more...Collapse )
чотири сторони Світу Сили

Два сни, невеличким вкрапленням

в той свій індіянський період (і то я вже потім помітив, згодом, ближче до тепер) я майже перестав заглядати в дзеркала.
то відбувалося якось автоматично. от зараз, в це своє теперішнє, і до того періоду, і одразу після нього, я, як і всі нормальні здорові чоловіки, зиркав і зиркаю на своє відображення доволі часто, і не тільки у ванній кімнаті, чистячи зуби чи вмиваючись. дивлюсь у дзеркала просто щоби помилуватись собою (так, аякже), перевірити чи все в мене гаразд із зачіскою, чи комір куртки лежить добре, чи де зрадливий локон не вибився і не стирчить індіянським пером.
є ще дзеркала у коридорі, на дверях шафи-купе, в машині, у вітринах магазинів теж добряче видно.. а тоді, саме тоді, я наче свідомо уникав зазирати у дзеркала.
як навмисно, чи як за правило.
і я навіть не знаю, чи то було Моє рішення.
от що саме дивно

************************************

Read more...Collapse )
чотири сторони Світу Сили

Бесті. сцена друга.

моє серце битись перестало, здалося, викинуло білий рушник на ринг, біле простирадло вивішало з вікна, впало на свої сердешні коліна, свої руки догори звело:
- не стріляй..
коли вона опинилась поряд

Read more...Collapse )

чотири сторони Світу Сили

Бесті повертається, сцена перша

увесь день як мантри читав, її ім"я, її слова повторював як заклинання, слова що їй сказав
і чекати несила, ох чекати то випробування крижаної води по розпеченому залізу - шипінням молекул
або міцніше стане сталлю, або крихким, прогорить і трісне
я Шаман, клан Вовків, і до мене йде Вовчиця

Read more...Collapse )

чотири сторони Світу Сили

Вождь і Шаман

я завис межи світами, я загубився на тонкій межі між реальним і тим, чому навіть не збирався знаходити жодного пояснення
в мене їх просто не було, пояснень, а ще..
я зовсім не мав на них сили

мій ВождьCollapse )

чотири сторони Світу Сили

Вовчиця

наступного ранку я прокинувся од того, що уві сні згадав, що ми з Бесті не домовились про сьогодні. ми не домовились ні про завтра, ані про післязавтра. ми взагалі нічого не говорили про те, що нам робити, як бути далі, який у нас план?!
чи щось все-таки говорили, просто я не пам"ятав?
чорт забирай!

я загарчав, вхопивши зубами край ковдри.
проте мати почула.
от як матері таке чують?
- що там, сину? - її голос з кухні привів мене до тями остаточно

- та нічо, мам. просто не хочеться прокидатись.
- ну то й спи собі. запізнися сьогодні на роботу. ми й без тебе упораємось.
моя розумна і розважлива ма.
я не казав, що працюю у неї на підприємстві? так от, я працюю у неї на підприємстві. у неї свій великий магазин промислових товарів. перший у нашому районі приватний магазин, третій у області.

то був початок 90-х. все тільки-но починалося. ще навіть бандитів не було дуже видно.

"ну то й спи собі", ха!
якби то можна було собі просто спати. я звівся на ноги і до столу. розгріб свої записи трохи, щось написав, щось відклав на потім, посортував написане раніше.
потім пішов поснідав, коли покликали. за столом вітчим сказав, що я охляв, що в мене очі позападалися, що я схожий на ув"язненого в бігах. жартома сказав. у нього завжди грубі, недолугі жарти, і він може сміятися з набитим ротом. і так же, з набитим ротом, говорити.
він міг то сказати співчутливо, але він сказав як жарт. і сам розсміявся свому жарту.

наші матері завжди по розлученні знаходять таких персонажів на заміну нашим батькам, чи то мені одному так "поталанило"? тому шо мій був конкретний дибіл. але мамі було з ним добре. він її смішив, він добре вмів прикрашати її важкі будні. і я з цим мусів миритися.

я не став запізнюватися. поїхав з ними на роботу. включився в процес.

в обідню перерву я вийшов надвір, обійшов будівлю щоб подалі від людей та сів на дерев"яний ящик під стіною подумати над подальшим планом дій.

наді мною, над моїм світом хмурило брови травневе небо, просто на очах знявся вітер, легкий і прохолодний, з тих вітрів-предвісників, котрі віщують погану погоду. тільки цього не бракувало.
і от що робити?

я думав
наше з Бесті зближення, таке раптове, таке нищівне, воно не дало нам ніяких шансів оговтатися, я певен, що ми просто не приймали ніяких свідомих рішень.. мене, і її, нас обидвох, наче знесло з наших стежок раптовим цунамі пристрасті, відкинуло кудись в таку далечінь, в таке закордоння, звідки нам вигрібати доведеться ой як довго..

я думав
адже я дуже обережний. я сторожкий. в мене завжди ніс по вітру, завжди недовіра до світу навколо, до звуків, рухів, найменшої зміни вологості та появи нових запахів, в мене завжди включений пошук небезпеки, увімкнуте вагання, завжди переді мною важкий вибір найменш важкого шляху, найбільш безпечного.. ой не дурно мій тотемний звірисько - це вовк-далекобійник, сіроманець, що прирік себе на одвічну боротьбу за виживання..
я обережний.
і тут вона, Вовчиця.
Вовчиця

я думав
то єдине раціональне, що я можу вгледіти
Бесті - Вовчиця-рейдерка. вона така ж як і я. до того ж, вона перша мене побачила на лоні простору, чи мою тінь, вчула мій запах, вона першою вигледіла мене на великій відстані, і непомітно, зберігаючи всі перестороги, аби я навіть не запідозрив про її присутність в моїй зоні досяжності, вона тихо йшла за мною, зупинялася, коли зупинявся я, бігла, коли я зривався на біг, вкладалася спочивати, коли вкладався я..
вона більше ризикувала, адже я забирав найбільшу частку її уваги, і вона ставала більше вразливою зовсібіч.. найпевніше, Вовчиця знає якісь дивні секрети, яких мені, Вовку, не пізнати ніколи..секрети виживання і пошуку Вовка, і як зробити так, щоби їм обидвом вціліти в цьому ворожому для нас світі..

я думав,
сидячи на тому дерев"яному ящику під стіною, під похмурим небом, що я недаремно назвав її Бесті, справді як Вовчицю, не людину, не просто людину..
недаремно я її так назав.
я..

я думав
а небо чорніло над моєю головою, і вітер набирав сили, курява знялася край дороги.. і я згадав щось, якось тишком, зовсім випадково, зовсім непомітним слідом, краєм ока помітив як наче зламану гілочку десь поодаль і нітрохи не здивувався.. я згадав, як з"явилося ім"я Бесті в моїй голові



я згадав
його прошепотів мені хтось інший, той, "суфлер", прошепотів тихо, в саме вухо і як наче одним лиш подихом дмухнув його в мою власну череду думок, у їх послідовність, коли я засинав, провалювався в невідоме і переді мною була вона..
моя Вовчиця, котру я обіймав в той момент, коло якої танцював свій вовчий танок любові, вибору
вовчого вінчання


ВовчицяCollapse )
чотири сторони Світу Сили

скорена Бастієнна

я вийшов з підпілля наступного дня. ввечері, як темніти почало, як остаточно попустило

для цього мені варто було перейти дорогу, зайти в старий і затхлий під"їзд сусіднього будинку, піднятися сходами на третій поверх і зайти в однокімнатку. можна було навіть не стукати в двері.
я й не постукав.

на кухні була невелика компанія. три хлопці і три дівчини. потіснилися, дали місце, я сів, дістали звідкись моє персональне горня, влили туди міцної кави, підсунули ще теплий пиріжок, рум"яний такий.
вони грали в котрусь гру картами, здається джин
ніхто нічого не питав, вони говорили за своє, тихо так, затишно говорили
я пив каву, духмяним пиріжком пальці грів

вона сиділа напроти мене, красива з чіткими рисами, волосся крилом ворона, сорочка картата.
стрілися з нею очима раз, потім ще і ще, уууу, які в неї очі, очиська.. а погляди між нас все довші і довші.. жартам  застільним сміється дзвінко, не криючись, заразно так, аж заразився - не зчувся як слідом засміявся

Васько, та й інші на нас поглядають. хтось почав, що Ксеня, як пиріжки пекли, в один з них листочок з побажанням встромила. і поки ще нікому той пиріжок із сюрпризом не дістався.

- він тебе чекав. - Васько каже. і очима просить-наказує: ану розламай кулінарію в руках, глянь шо там.
я й розламав.. і звісно ж побажання в мене опинилося




всі засміялися, всі на мене ану-ану що там написано!
а я на неї дивлюся, на Оксану, папір тісною теплою скаткою між пальців тримаю і дивлюся дівчині просто в очі
і враз чую, як наче всі кудись ділися, відсунулись на задній план, фоном стали, відступили тінями
а переді мною лише вона, напроти мене очима, поглядом ледь розгубленим, очима темними, бездонними
а я в ті очі як у вир з головою, і чую - її серденько забилося часто-часто, і чую її виразне "охххх" лише мені одкрите
і погляд вона враз опускає долі, покірно так, не передати словами, де їх набереш тих слів
і чую - не дівчина, жінка мені скорилася просто зараз, отут, в цій кімнаті
скорилася

час минув швидко, всі зазбиралися
Оксані йти через усе місто, чорне, загублене, самій
- проведеш? - Васько питає.
- проведе. - каже Оксана

ми довго йшли мовчки між поснулих будинків, принишклими вулицями під високими зорями і поодинокими ліхтарями, від одного острівця жовтуватого світла до іншого, і ніч, здавалося, завмерла
потім говорили про щось, аби говорити
потім зупинилися, стали близько, я пригорнув її, вона тремтіла, поклала голову мені на плече
я вдихав її, швидко п"янів, голова обертом
- пахнеш весною.
- а ти осінню.
- я ж осінній.
- а я - весняна........ поцілуй мене, будь ласка



я не хотів писати ці спогади тут. писати їх отак. коротко і трохи недбало
я змінив тут її ім"я, не змінив хіба їнтенсивності свого переживання
а ще я довго порпався в архівах нету, шукаючи фото, котре би нагадало мені її, таку тоді прекрасну, красивішу і дивнішу  за всі чудеса світу людей і тих чужих світів разом узятих.. і знайшов оце фото
воно нагадало мені її погляд,
погляд скореної жінки, покірної, моєї

то було чи не сильніше моє переживання того часу, попри пробудження в мені Індіянця, попри знайомства з Чашею, попри перші зустрічі з представниками Потойбіччя, попри все неймовірне, що тоді зі мною ставалося-коїлося..
тої першої нашої ночі вона сказала, що я ІНШИЙ, і що вона не може пояснити чому так відчуває
а я цілував, цілував її без пам"яті, губився в ній весь до краплі


P.S.
що було написано на тому листочку паперу я не знаю. її побажання так і залишилось з нею. на прощання вона подарувала мені довгий-предовгий запаморочливий поцілунок і прошепотіла на вухо:
- дякую, Вітя.. 
чотири сторони Світу Сили

подих дракона

того травня дочекатися найближчих вихідних стало моєю домінуючою ідеєю

увесь тиждень я працював, зустрічався з кимсь, кудись їздив по справах, а ще просто собі жив.
вечорами я сидів удома, читав КК (твори Карлоса Сесара Сальвадора Араньї Кастанеди), багато писав у щоденнику, писав листи друзям, котрі були від мене далеко..
до мене дзвонив Василь. питався шо і як, просив увечері вийти на вулицю, чи зайти до нього на квартиру, зустрітися компанією, загдував спільну знайому, котра останнім часом накинула на мене оком, та все за мене випитувала. я відбивався зайнятістю і нікуди не виходив.

до мене в кімнату заходила мати, питалася чи все в мене в порядку, чи не захворів, бува, чи не вчепилася мене котра болячка. я відбивався поганим настроєм, потім брехнею про сварку зі знайомими. мама, котра звикла бачити в мене через день повну кімнату друзяків, годувати їх випічкою і поїти їх кавами-чаями, скрушно хитала головою і йшла у своє.. ну, добре шо не хворий

а я вже захворів
прогресували спогади про пережите, свіжі, ще не до кінця усвідомлені.. я намагаввся їх записувати, аналізувати, знаходити в них нове, нові деталі, якісь напівтони, натяки, те, що було впущене під впливом ейфорії одразу, те, що пропало-загубилось в адреналіновому вибуху

я хворів.. росла купка товстеньких загальних зошитів в клітинку, списаних дрібним почерком, куди я записував думки, плани на найближчі дні, а ще - порпання у власних найсвіжіших спогадах.
мені думалося, що від пережитого я довго ще не відійду

і дуже дивним здавалося те, що опісля таких фантастичних пригод і переживань, я залишився при здоровому глузді і взагалі живим. більше того, саме більше ШОКУВАЛО саме те, що я абсолютно спокійно сприймав все, що сталося, поводився цілком нормально, добре спав, мав прекрасний апетит..
от тільки з"явилася нагальна потреба бути наодинці, і чим більше тим і краще. я просто не міг тоді ні з ким говорити про пережите, не мав ані найменшого бажання з кимсь це все поділити.

думаю, що Василь Іванович тоді відчув, шо зі мною щось трапилось. занадто близько він був зі мною ті перші весняні місяці, занадто багато ми провели разом зимових днів і вечорів. він і його молода дружина стали на ту пору моїми найближчими людьми, ближчими за власну сім"ю, я з роботи міг йти просто до них на квартиру, де завжди панувала така собі обстановка молодіжної коммуни. там завжди хтось був із друзів, завжди щось творилося-планувалося.. часто ми перебиралися до мене додому всією компанією, жили ж через дорогу.. в мене була тьма відеофільмів, цікавих книжок, ігрова приставка і товстенний збірник карточних ігор зі всього світу.
і так, я думаю, що Василь відчув, що минулої суботи зі мною щось трапилося
щось серйозне
щось, що змінило не тільки мене, але торкнулося і нашої дружби

під кінець тижня він просто перестрів мене коло дому
- привіт, старий.
- привіт
- не зайдеш? дівчата там пиріжки печуть, пацани мають підтягнутися..
- нє, Васько, зараз не можу
подивився мені у очі довго. я погляду не відвів.
і знайшовся раптом, аж сіпнувся - думка в голові звідкись зі сторони, як тріснуло щось і тая думка звідти, крізь розірване клаптями: СКАЖИ, ЩО ПИШЕШ ЗАРАЗ, ЗГАДАЙ - ВІН ЖЕ САМ ТОБІ КАЗАВ, ЩОБИ ТИ СІВ ПИСАТИ КОЛИСЬ. СКАЖИ, ЩО ПИШЕШ.
автоматично якось, наче не своїми і враз пересохлими губами я і сказав:
- Васько, я сів писати. натхнення найшло. - я навіть усмішку зобразив. думаю крива вона вийшла, але вже. - пам"ятаєш, ти сам мене просив сісти писати колись. ото я сів, пишу..
він клюнув. оживився, переступив з ноги на ногу нетерпляче
- о, то класно, коли так.. вибач, Вітя. ми просто скучили вже за тобою, пацани - де він, де подівся, Ксянка оно все питає де ти пропав, виглядає тебе, заради тебе щовечора в мене як на чергуванні сидить.
- передавай всім привіти, Вась.. думаю я скоро повернуся.
ми поручкалися і розійшлися

я йшов повільно, по тілу електрика наче струмує, аж корчі по м"язах, страх спиною холодить, звідки й взявся

а крізь розірване клаптями - мовчанка.. але я відчуваю - там хтось, курва, є.
хтось там зачаївся наче

і морозом по спині - шух!
йду до хвіртки і чую - щось змінилося в мені. відчутно змінилося.. тільки що!
я дуже ясно відчув, що думаю більше не сам





магічний свист НавахоCollapse )
чотири сторони Світу Сили

сон у вікно



минулої ночі сон вхопив
наче раптово покидаюся із широковідкритими очима
в кімнаті освітлення неонове, дивне
вікно навстіж, вікно на всю стіну
і крізь те вікно в кімнату бризками крупними дощ
пам"ятаю здивування
а ще
короткою миттю, боковим зором - просто за вікном хтось в кімнату дивиться
чотири сторони Світу Сили

андеграунд

індіянець проти блідолицих, кажеш.. хмм

сам себе питав не раз і не тільки сам, інші питали, хто в цю мою таїну посвячений був, чому індіянець, чому навахо?
і відповідав собі та іншим, знаходив слова, причини, пояснення, цікавих фактів гору, якшо в тирнеті питали - кидав посилання на сайти, скидав фото, назбирані у папках і на хмарі..
але то все не те, не те, повір, то не те



головне, мабуть.. от ти дуже вірно вибудувала питання, знаєш. "індіянець проти блідолицих"
головне, що мені здалося важливим - то тема виживання окремого виду, хммм, ні, краще - окремої групи людей (саме групи, бо є багато доказів того, що індіянці таки мають спільний з нами генотип) перед лицем загарбницької навали західної цивілізації, як вона є. тобто як вона насправді є, без прикрас, без гриму і без фальшивої наскрізь добродушної посмішки

в моєму конткретному випадку це тема виживання мого власного альтер-его, Навахо, червоношкірого одинака, шамана і мисливця, розвідника-рейдера.. одинака, котрий є часткою мене, котрий залежить від мене, і є більше мною, аніж я можу собі то дозволити
адже..
у цій темі я сам є "блідолицим", як то не дивно звучить, а отже - представником тої самої західної цивілізації-загарбника, її культури, продуктом, якшо хочеш, її соціальної домовленості.

коли з"явився мій індіанець, коли він відкрив очі і вперше ожив мною, роззирнувся і зробив перші свої кроки, сталося важливе - я не зійшов з розуму, як того було варто сподіватися, як чекалося
ба, більше того, внутрішньо я якось одразу згрупувався, став твердішим
так, в мені щось світоглядне зламалося, тріснуло і відпало, більше не потрібне. воно просто перестало діяти, задовольняти мене, мій попит.
звичайне налаштування всіх систем виявилося лише базовим, здатним обновлюватися, якщо хочеш.

коли ожив індіанець, я не зійшов з розуму тільки тому, що основні мої "драйвери" одразу обновилися і відбулося перезавантаження всієї системи.. так, це схоже на шокову терапію. я колись наберуся відваги і терпіння та опишу тобі, що коється із фізичним тілом, коли відбувається перезавантаження системи вцілому. о, то варта справа, аби потратити на неї час!
а ще я можу описати тобі, що коїться із фізичним тілом, коли індіанець прокидається і залишається у мені, сам сидить тихо в куточку і спостерігає за світом моїми очима, моїми вухами і всіма органами чуттів, самою своєю присутністю збиваючи всі мої звичні налаштування помалу, а потім все більше, аж поки не міняється власне головна сприймана картина світу, і він не втрачає звичне оформлення і наповнення, аж до повної невпізнаваності..
також я маю купку власних переживань, пов"язаних із тимчасовим втручанням індіанця в ході певних подій, коли він просто у якийсь момент відсовував мене наче вбік і починав діяти сам, а потім знову повертав контроль і відступав у тінь.. а я ще довго відходив і оговтувався, часто просто елементарно відхекуючись, гамуючи шалене серцебиття, страждаючи од болів у перевантажених раптово м"язах, аж до корчів, і од сильного дискомфорту..
фізичне тіло взагалі дуже різко реагує на появу індіянця.. воно не встигає за ним, воно дуже не встигає. воно надто повільне, надто неповоротке, загальмоване, важке, воно ніколи не готове до тої інтенсивності, яку пропонує йому індіанець.. але воно діє з ним як того годі й чекати! воно підлаштовується під нього, та й він намагається не надто перевантажувати фізичного носія..
часто я шаленів од тих можливостей, котрі надає присутність індіанця моєму тілу. ті неймовірні переживання я тримаю в своїх меморіз-папках із позначками золотих зірочок кожне

моє фізичне тіло недосконале.. воно хворіє, потребує постійного догляду, підтримки і підпитки, часто - термінової, у вигляді отого славного "другого дихання".. йому важко доводиться в звичайному світі.
тому що я є блідолицим і живу в світі блідолицих, в котрому вони домінують і котрий живе за їхніми правилами і законами.
відсоток індіянця в моєму житті нікчемний. тут індіянець цілковито програє, він переможений остаточно, він втратив своє, свої землі без краю, свої території і угіддя, він загнаний у резарваційні кордони, з котрих йому виходити зась

відсоток індіянця мізерний
він програв війну, він загарбаний, він виявився не готовим до тотальної західного типу соціалізації
що він міг їй протиставити? свою допотопну зброю рівня пізнього кам"яного віку? своє світосприйняття на рівні прямого спілкування із природою?  та проти нього виставили технології далекого післязавтра, десятків столітть техногенної еволюції, потужні соціальні інституції, і головне - нескінченний потік людської маси із усталеною матрицею світосприйняття, котра й задусила останні поодинокі осередки опору. затоптала їх нещадно

індіянець програв блідолицим, однак він не щезнув назовсім
у мізері резервацій він вижив
він не навернувся на світобудовні ідеї еволюцій, він не сприйняв релігії, відринув їх, він не став блідолицим
його доля - бути вічним підпільником.. вічний партизан, андеграунд
із можливістю час від часу творити диверсії, клеїти провокативного змісту листівки на стовбах-опорах прозахідної, сучасної, наукової картини світу, по-тихому підривати її підвалини, просто давати про себе чути іншим.. тим, хто теж у підпіллі, щоби вони теж почули, що не самі

не більше..

і головне - вижити, вціліти.
доля така - вціліти.

мій індіанець оживає, коли я даю йому згоду - я хотів би саме так написати і сказати. але воно так не є
Навахо оживає тільки коли я набираю певний рівень творчої енергії. тут все просто
фізичне тіло живе своєю енергією, од сонця, од їжі, од сну
а ще воно назбирує особливий вид енергії, звідки - не скажу, то не суть важливо, котрий утримується в запасному резервуарі і може використовуватися в екстрених випадках (відкривається Друге Дихання), чи для актів творчості.. саме цей вид енергії дає змогу моєму Навахо оживати і діяти.

мій вцілілий індіанець пробуджується і перше, що він робить - усміхається світу
я то знаю точно, бачу кожний раз

коли він з"являється, я відступаю вбік
і бачу як він усміхається безмежному світу, шепоче свої вітання, радіє
і кидається вперед
чотири сторони Світу Сили

шаманське жертвопринесення



вона завжди хотіла більше, аніж я міг їй дати, дивна була часом, лякала мене аж
коли вона з"явилася в моєму житті, я майже закинув практику шаманства.. почав уникати практикування, майже зовсім перестав здійснювати походи за Силою
не боявся їй розповідати за своє, не страшився вживати магічні слова, описувати деякі практики і їх результати, боявся іншого..
я до цього ніколи не здійснював жодні ритуали в присутності чи за участі Жінки.
а вона все частіше стала просити мене взяти її з собою.
і я бачив, що вона готова, я чув зростаючий інтенсив її енергії, вона аж світилася,
ще й більше - я почав помічати знаки, що її супроводжували, виразні знаки, котрі з"являлися просто на очах за її спиною, просто на місцях, де вона тільки-но проходила, просто на її слідах
я бачив, що її кличуть і що вона то відчуває
вона відчуває поклик з тої сторони Кордону

"..жінко, ти найбільша загадка на цій землі, ти найкраще творіння Сили
я завжди знав це і шанував у тобі твою Тайну, завжди шанував, у якому би вигляді ти переді мною би не поставала.."

одного разу, весною, вона раптом засміялася, коли я саме розповідав їй про котрийсь із чергових своїх походів в місця Сили, я саме казав за те, що час від часу мушу залишати на таких місцях котрусь Плату, приношу невеличкі і дуже символічні жертвоприношення, а вона обірвала сміхом напівслові
і взяла мене за руку, щось коротко блиснуло в її очах, я помітив
і сказала:
- поїдемо туди, просто зараз

і я не зміг опиратися більше.. просто у неї за спиною знову з"явився Знак.
і цього разу він був так близько від нас, що я фізично відчув його пульсування

ми їхали через недільне місто, святкове, осяяне сонцем, так, здається то відбувалося на квітневу Паску
і вона всю дорогу тримала мене за руку, не відпускала її, я заледве міг перемикати передачі, робив це неквапно
вона дивилася на мене, була така близька, така прекрасна, щаслива і переповненна незвичним сяйвом, котре вже майже не крилося від мене
я керував машиною, потроху пришпорював її в південному напрямку, в сторону Чортового лісу

ми ще довго їхали лісовою дорогою, звернули в сторону, ще раз, покинули машину в гущавині і далі пішли поряд, вона все так же не відпускала мою руку, наче боялася втратити контакт, втратити мене посеред того лісу і самій загубитися
її рука була гаряча

я вів її туди, де востаннє розвідував, в заболочені низини лісової річки, красиві в тому сонячному теплому квітні до неймовірного
та долина відкрилася нам раптово, з"явилася наче хтось підняв перед нас завісу і ми саме встигли на початок вистави
ми спускалися поміж старого березняка все нижче з високого пагорба
я показував їй таємними ієрогліфами поскладані великі старі і молоді дерева, щось розказував про тутешніх гостей з Потойбіччя, котрих викликав і котрі подавали мені знаки свої присутності.. я розповідав їй про те, як знайшов тут, в долині, місце, де світ почав мерехтіти, як виявив тутешню Браму і навіть вказав їй напрямок
а вона сказала
- Боже, як тут красиво!
і відпустила мене, пришвидшила крок, вирвалася вперед, майже побігла вниз, до річки, до сяючої в променях сонця води, чистої і дзвінкої
вона сама знайшла місце, де я сидів неділю тому, вона знайшла його, воно так і залишилося неторканим, як наче я тільки-но його покинув

коли я підійшов, вона вже сиділа на березі річечки, водила рукою по молодій травичці і усміхалася
я бачив, бачив, як місце Сили радо зустріло її, як воно прийняло її, як засяяло довкола неї, заграло кольорами веселки і сонячними відблискми од води
я стояв поряд, позаду неї і не насмілювався підійти, зачарований, наче захоплений зненацька і спаралізований
а вона сиділа, ноги по-турецьки, спина пряма і її довге, русяве і пахуче волосся аж торкалося трави

я нечутно сів поряд і дивився на неї збоку, зліва, у неї були ледь прикриті очі і лице прикрашала тиха, умиротворена усмішка
вона зосереджено дослухалася, сяюча зсередини помітно, мене аж трусило од німого захвату
і я вже знав, що вона щось чує

бо вона в той момент була схожа на янгола

- ти знаєш, - майже пошепки, самими губами почала казати вона і підвела на мене несподівано грайливий погляд. - що в такі місця Сили тобі варто приводити з собою жінку, котру ти по-справжньому любиш?
глянула на мене усміхаючись, і в очах у неї, клянуся, були призивні бісики!
- ти знаєш, що в таких місцях Сили самим кращим, самим сильним подарунком для тих твоїх гостей з потойбіччя буде?

так, я вже знав. я не вірив собі, але я вже знав
а вона радісно засміялась і розкрилась мені назустріч

і мені здалося, на мить, в останній момент ясного розуму, що світ довкола нас, довкола того нашого місця Сили враз завмер і накрив нас тишею





чотири сторони Світу Сили

вчорашнє.. трабли

в мені повно отрути, я просто відчуваю, що нею переповнений
і відчуваю, що ще довго буду нею сходити
поки звільнюся остаточно, певно до самого ранку

---------------------

у Малого трабли. у його дівчати є хлопець-друг, котрий.. ну не важливо. головне, що у його дівчати є хлопець-друг..
і тут навіть не ревнощі. бачу що він тяжко переживає, Малий.
скоро ще й НР, а у його дівчати є хлопець-друг, котрий дзвонить до неї, розповідає про свої трабли на фронті кохання, виливає їй душу і плачеться в її камізельку.. у дівчати Малого є хлопець-друг..
- дядя Вітя, я так не можу

і я бачу - не може. він пише їй вірши, малює її у процентовочному блокноті (нотатки про зроблену роботу) і не криючись по ній сохне
а в неї є хлопець-друг і вона Малому постійно про того хлопця щось розповідає. а Малий те слухає, киває, пропускає через себе.. коротше - трабли у нього

чотири сторони Світу Сили

сьогодні - Мортидо, завжди бути готовим вмерти

сьогодні день такий, як викурити сигару острова свободи
я не знаю, чому так кажу, так відчуваю, день-передчуття
але не про це, не про це..

----------------------------------------------------------------------------

ще із самого рання луною..
пост вчорашній, спав пару годин всього, ні з ким нічого - просто не спалося, вже входе в звичку, кхм

наснив таки собі лісу чорного з деревами-велетнями, зоряним небом в гіллі високого прогалинах, зо снігом.. лапатим таким, аж теплим на щоках, у волоссі, у долоні

є ритуал, я його знаю. він полягає в тому, щоби різко зупинитися, просто перед Невідомим, просто застигнути на кордоні, перед рискою, щоби ані кігтиком її не переступити, ані думкою, що важче..
так, дуже важливо - не переступити
і пустити вперед Індіанця, як просто відсунутись вбік, пропускаючи його перед себе
а той вже вміє, а той вже як розпечений ніж в масло, з шипінням, ні, не так - він НЕЧУТНО, але по саму рукоять
він не питає, знає сам, що треба, дбає міру, нічого зайвого, жодних рухів туди-сюди, жодних вагань
він-бо мисливець, розвідник, рейдер, йому не звикати з чорнотою зливатися, жити в ній, древній, як він сам, виживати серед тіней, серед сотень чужих снів.. він завжди напоготові, як не дивно.. завжди. 

він вміє навіть в чорноті шукати сліди, стежки і дороги, і знаходити мітки, чиїсь старі, забуті і нові, і при цьому викладатися на всі 100% і згодом повертатися живим зі здобиччю.
завжди, так.

мій Індіанець удачливий, він кращий за мене якісно, він швидший, різкіший, молодший, він дихає іншим повітрям, бачить далі, чує
Індіанцю не потрібна ані зброя, ані спецодяг-спецвзуття, ані карти місцевості, навіть орієнтири,
мені достатньо просто ЗУПИНИТИСЯ перед Невідомим, просто застигунти на кордоні між ним і звичайним людським, заледве відчувши його близькість, дихання..

я не знаю, як то працює
воно просто працює і все, воно прийшло саме, нізвідки. як спосіб, як ритуал
мені варто вибрати, скажімо, сон і завмерти, варто захотіти в ньому опинитися і..перестати дихати
варто просто зупинитися, і.. померти

і в тую ж мить відчути себе в тілі Іншого, що випущеною стрілою вперед, і зигзагами-дугами, за ним не вслідиш!

знаєш, Індіанець ніколи не йде в ніч, він випущеною стрілою вперед
він навіть не біжить, для бігу треба сонця, треба вітру, орієнтирів, твердого під ногами
а він випущеною стрілою..
він як наче вдихає відстань, пропускає через себе, втягує її ніздрями, очима всотує тонкі тіні-знаки-півтони, вухами - биття крові у венах і тільки..
Індіанець вміє опинятися там, де треба, і при цьому він не долає жодних відстаней, він як наче заповнює собою котрийсь вакуум, так звану Гостьову матрицю-ложу на території чергової магічної Події

то складно описати словами. може  у мене їх просто малий запас, хто знає
блідолиця, не думай про мортидо індіанця, як про бажання вмерти
мортидо індіанця - то лише трансформація свідомості

Індіанець в мені часом оживає лише коли я перестаю дихати, бачити, слухати і хотіти, коли помираю

чотири сторони Світу Сили

dream-аю



дрімаю, схоже на dream-аю, співзвучне, однозначне
стан такий, навіюю собі сни
знайшов гіфочку, спробую там уві сні погуляти, в тім чорнім лісі, при місяченьку, спробую

добраніч

чотири сторони Світу Сили

тайм-аут




- знаєш,ТУТ вони  можуть прийти по вас нізвідки.
- "вони"?
- монстри. ви їх не побачите їх і не почуєте. поки вони не схоплять тебе в свої зуби. розумієш? а потім вони щезають в темряві.


-------

я підсів на новий серіал. кріпко так підсів, хай йому всіляке абищо

величні пейзажі вічного холоду і жменька людей, котрі вдають життя.  і я відчуваю близькість Тайни.
поки так.
чотири сторони Світу Сили

удар дракона

згодом, увечері наступного дня

- де ти пропадав? - питалися друзі. робили вигляд, що образилися, а я робив вигляд, що мені соромно, я молов дурниці у відповідь та віджартовувався.
насправді мені було начхати
на друзів, на їх обрАзи, на двох красивенних дівчаток, з котрими я так і не познайомився на тім поході до озера і вони вже поїхали з міста, все пропало.. та мені було байдуже
ні, навіть не так. зовсім не так

друзі питалися, що зі мною сталося, куди я подівся, казали, що вони мене чекали-виглядали, переживали чи все зі мною добре і навіть хотіли когось посилати мені назустріч.
а я слухав, кивав їм, та усміхався.. а мене в той момент поряд з ними наче і не було.

ми сиділи у неділю ввечері коло непрацюючого фонтану в старому парку, хтось грав на гітарі, хтось його слухав, а ще хтось приїхав на старенькому "Іжу", хтось пив пиво і хрумав крекери
а я собі сидів збоку, здебільшого мовчав і усміхався. сам до себе і до всіх.
я в цей момент жив своїми надзвичайними, неймовірними і свіжими спогадами..
і ловив на собі зацікавлений погляд темних дівочих очей.
от же ж бісова порода, ну хіба од вас щось утаїш?!



левітаціяCollapse )
чотири сторони Світу Сили

день появи

той рік почався погано
з січня якось не складалося нічого, всі плани летіли шкереберть і вже на початку лютого я покинув їх складати, просто забив
того ж лютого розійшовся з дівчиною, з котрою зустрічалися пару місяців, одразу завів собі іншу, і з тою щось пішло не так, вже за тиждень почали сваритися на рівнім місці, з її боку з"явилися раптові ревнощі, "..ти досі любиш свою Бетті!".. мусів і її покинути, вибачився просто на побаченні, буквально на вході в кінотеатр, дістав добрячого ляпаса, люди одсахнулися від нас, хтось засміявся голосно, вона повернулася і пішла, було неприємно, кіно переглядав сам. дурний був фільм

вдома теж все мінялося на очах. я був не готовий до змін, почалася хандра

в перших числах весни їхав додому у вагоні дизель-потяга, впав на холодну лавку біля вікна, капюшон куртки накинув аж на носа, руки поглибше в кишені і спати
аж чую:
- о, Вітя, біля тебе вільно?
прибрав сумку, біля мене хтось всадився
Петя, знайомий, не бачилися з грудня минулого року, любитель за життя потриндіти цілу ніч поспіль, пити каву і смалити кальян.. скільки тих ночей з ним сиджено, скільки кави випито, скільки кальянів видуто, ох
штурхає:
- глянь шо маю.. модна штука
визираю скоса з-під капюшона. через дурницю мене не будив би, Петя не такий
показує товстеньку книжку, на чорній обкладинці тиснення на герб схоже, і на Інь з Янем
- мій знайомий в столиці видавництво заколотив з друзями. "Софія" називається видавництво. ото глянь, що од нього в подарунок отримав
дивлюсь - Карлос Кастанеда, гмм.. тяжко пригадую, з кимсь говорено за цього чувака нещодавно. сиділи на котрімсь збіговиську, за нього мова і зашла.
погортав сторінки, глянув у зміст. о, та тут одразу три його книги!

- віщ, ага? - Петя питає і усміхається задоволено
- почитати даси?
- а хочеш?
киваю, книжку з рук не випускаючи, гортаю перші сторінки і, не зчувшись, починаю читати..
".. Летом 1960 года, будучи студентом антропологии Калифорнийского университета, что в Лос-Анджелесе, я совершил несколько поездок на юго-запад, чтобы собрать сведения о лекарственных растениях, используемых индейцами тех мест. События, о которых я описываю здесь, начались во время одной из поездок.."

так, Кастанеду я зустрів в перших числах тої весни, року, що почався так невдало для мене, котрий вже з самого початку не заладився планами і почався голосним ляпасом на очах у кількох десятків людей..




НавахоCollapse )
чотири сторони Світу Сили

тотемні символи, сумбурно..



Кормак Маккарті, "За чертой"

книга про хлопчика і невловиму самотню вовчицю.
книга про самотність, пронизуючу до кісток
там безліч колоритних персонажів, фантастичних описів безкінечного простору, а ще одна довга і тягуча історія про безлике зло, котрим просякнуте наше життя і про те, що ми можему йому протиставити, залишившись сам на сам..

чомусь згадалася мені, читав торік, вже й призабути встиг трішки
зоставила по собі важкий слід, як кігтем вовчиці рубець на грудях, довго ще боліло, не вщухало

аж тут згадали вчора про вовчицю тотемну..
важка тема для мене
приступався до неї пару разів і відступав, мало не зі скавчанням, хвоста підібгавши

знаєш, вовка в собі вивчив трохи, встиг. ти права за сьогоднішній здогад. так, той вовк-рейдер прописаний в мою власну історію давно, дійсно він мій тотемний звірисько, котрим я навіть встиг побувати, в нього вселитися.. ні, не так сказав.. я навіть не знаю, як то сказати, повір

от читав сьогодні мигцем про тотемних звірів та птахів, розумні визначення, класифікація навіть
і ніде про те, що звірина вся ця - не тільки символ, не всього лише символ і предмет поклоніння.. далеко не тільки

шаман снить вовка, зазвичай, взнає за нього багато чого, якісь подробиці яскраві, якісь прийоми полювання, бачить реальні картини ловів в найдрібніших деталях, свідкує життя на диких просторах, спостерігає справжні сцени виживання, часом навіть дуже криваві..
сновидіння йде потоком, не зупиниш, встигай ловити подробиці, встигай картинки перебирати

але

потік інформації йде не лише в один бік, од тотемного вовка, приміром, до сновидючого шамана!
цей потік двосторонній, як би дико то не звучало.
тотемний вовк теж снобачить, і йому з"являється сам шаман, вовк бачить картини з життя, бачить всі турботи шамана, його реальне оточення, цілі картини з життя..

як воно працює в реалі, тотемне?

ну, не як предмет обожнювання, ідолопоклонства і жертвоприношення)) але зараз я заходжу просто на темну сторону, звідки пояснювати щось вельми важко.
тотемний звір може запросто увійти в тіло шамана, рівно як і шаман може увійти в тіло звіра і почати боротися
в мене саме це і було описане в тому славному дописі Навахи, ти права
тотемний вовк-рейдер наче увійшов у моє тіло в скрутну мить, коли мене насправді і жорстко притисла зграя собак, ладних роздерти на клапті!
він увійшов, відсунув мене трошки в бік і сам доволі швидко всю проблему вирішив..
досвід був незабутній, маю сказати..

але що далі?

тотемний звір так же запросто покидає тіло шамана, як і заходить в нього в момент небезпеки чи котрого стресу..
я не відаю механіки того, що відбуваться, але по власному досвіду знаю, що воно має місце бути, крапка
при чім вовк з"являється собі не тільк коли треба, але коли сам захоче. нагадаю - потік інформації відбувається в обидві сторони. як шаман снобачить вовка, так і той снобачить людину відуючу, з"являється в ній, живе в ній, здивовано роззирається і навіть пробує щось робити. по-своєму

чи одержимість це? та навряд. знову ж таки нагадую - вулиця двостороння.

чи ловив я в собі присутність вовка не у скрутний час, не в моменти небезпеки?
так, звісно



вовк в шаманові пробує робити своє. він пробує полювати, він шукає союзників, місця Сили, приміром..
він, врешті, шукає собі вовчицю.
коли зупинитися на останнім пункті, то виявиться що насправді ти в котрісь моменти шукаєш собі супутницю по вовчому і з вовчими характеристиками)) дивно таке писати, повір, шиза так і пре, аж самому страшно, але то правда

образ хороброї, самотньої та вірної тобі до смерті Вовчиці так міцно засідає в голові, що ти вже не розумієш, як по-іншому можна знайти собі обраницю навіть у своєму, людському, світі.. вовк надає тобі купу підказок, він знає секрети, він вміє розгледіти невловиме звичному оку людини, самі тонкі павутинки-риси Жінки-Воїна, Жінки-Вовчиці

мммм... не знаю як то описати правильно. пишеться дивно і я навіть не уявляю, як воно може виглядати зі сторони.. йде потік інформації трохи не людського формату, котрий важко вкласти в звичні людські слова.
може треба продумати есейку, скласти її гарно і подати вишуканим десертом колись
то був би справді гідний вихід

а зараз.. образ Вовчиці перед очима
так, зізнаюся тобі, що я завжди шукав собі супутницю по-вовчи, з дивним набором зовсім не людських ознак і характеристик) мій вовчисько завжди виступає радником в несподіваних ракурсах

образ Вовчиці перед очима
образ подруги, жінки, союзника.. вовк завжди має до свої-моєї обраниці несподівані вимоги. у нього інший формат пошуку, інша логіка, абсолютно інша, і дуже-предуже раціональна.

може напишу колись, як я насправді вчився помічати вовчиць просто в тисячній юрбі, знаходити їх здалеку, йти слідом, вишукувати ті сліди і врешті відкрито битися за них..

ех.. 
чотири сторони Світу Сили

мій сanis lupus


трохи акварельними фарбами натяки


"..загнаний, майже вбитий, пробитий, вибитий в нього дух, ледве втримуваний останнім зусиллям,
видає себе не виттям - скавчанням,
хтось побачив його слабкого, хтось побачив знищеного, відкинутого всторону, геть
з опущеною головою, на лапах-ногах неслухняних, тремтячих, нестійких, як чужих
і в шерсті наче рани присохлі, незализані, і дихання важке, надірваними легенями, очі опущені долі.."


я тобі розказував, які вовки бувають майстрами ховати свою лють?


"..тотемний звір завжди несподівано оживає десь поряд, з"являється швидкою тінню, йде паралельним курсом
йде великими спіралями-концентричними колами. вони, вовки-рейдери ніколи не кидаються в бій одразу, помітивши ціль
йдуть поряд, як правило справа, трохи на віддалі, паралельним курсом, обганяють, перетинаючи напрямок жертви, заходячи їй за спину, наче покидаючи, і знову з"являються тінню поряд, рухаючись, як правило справа, трохи на віддалі..
і обранець не помічає, як вовк-рейдер просто збиває його з курсу, він напирає, зводить всторону, і ще і ще,
натискає, вимушує сторонитися, брати лівіше,
доки жертва, не зчувшись, повертає в бік, потрібний вовку, де вже приготований жертовний алтар, поле останнього бою.."

я тобі казав як рухаються вовки-рейдери, мисливці відважні, здатні заходити надто далеко, геть зневажаючи кордони угіддь, лінії-точки повернення?

"..рейдер-мисливець здатен нести тушу вбитого звіра на спині, придавши їй вдобну для транспортування форму, просто ампутувавши зайве,
вовк-рейдер несе здобич не в місцину, котра боронить його сім"ю. він несе її в зарані знайдене, приготоване і цілком безпечне місце
згодом там з"явится сторожка вовчиця, чи рядовий вовк-охоронець і забере здобутий трофей.."

я тобі казав якими вовки бувають надійними розвідниками?

"..тотемний звір вміє вчитися, він не хитрий, а навчений, його досвід йде родовим шляхом,
з молоком матері-вовчиці перетікає просто в кров, та з часом лише кріпне.."

"..обравши тебе союзником, вовк обов"язково наблизиться щоб торкнутись твого страху, вивчити його, відчути його смак
обравши тебе союзником, вовк навчить тебе особливій мові, котрою він володіє майстерно і єдиній, котру він здатен сприймати від тебе
ця мова - танець
танець з вовком, котрий здатен струсонути світ, ваш спільний світ.."

я тобі казав, що вовки є майстрами легко проводити своїх союзників в ближчі, доступні людям паралельні реальності?

..
чотири сторони Світу Сили

любов номер раз



сплю мало, страшенно не вистачає виспатись
і так весь тиждень, і ще один, і ще.. читаю, щоби не спати, дивлюся фільми, читаю журнали  де побільше букв, в буквах легко заблукати, загубитися
та й хто тебе шукатиме?

*************************

в голові пішли яскраві спогади за пережиті колись сновидіння
зима, пора або спати, або згадувати старе, давно забуте. не я придумав..
зараз надзвичайно багато яскравих спогадів, вони спливають на поверхню, встигай гасати і визбирувати
не раз ловлю себе на думці, як же все в нас складно влаштовано. і водночас - до безмежжя просто

в спогади останнім часом занурююся набагато легше і бажаніше, менше страху
сновидіння добряче розносять усталене, людське..
по сновидіннях на ранок буваєш геть вибитий з головних налаштувань. прийом наче йде, але станція вся в шипінні перешкод, світ довкола геть розмитий, доходить до фізичної знемоги, часом йдеш як п"яний, ги.. то нічого що я таке розповідаю? як гадаєш?))

а навертання спогадів теж схоже на полювання
і то на таке відважне полювання, коли можна зайти навіть дуже далеко, заглибитися в саму чорну гущавину, чи нє - ЗАНУРИТИСЯ на значну глибину, туди, де насправді чорно-чорнісько. таки власне, спогадування більше асоціативне із зануренням, аніж із заглибленням у темну сторону.
занурення на територію архівованих власних таємниць, котрі розголошенню не підлягають і без строку давності
занурюєшся між них сторожко, повільно, вільним падінням на саме замулене дно

мій індіянець знає, як навертати-впольовувати найдоленосніші спогади, ключові моменти, коли, приміром, стоялося на роздоріжжі і робився вибір, куди податися
він вміє знаходити такі спогади, в якій частині замуленого дна моєї власної пам"яті вони б не знаходилися
і ще постійно дивуюся, але завжди занурення в спогади відбувається дуже прицільно

вибирається тема. це обов"язкова умова. інакше можна так збурхати мул на дні спогадового, що він вкладатиметься з місяць,
я часто обираю теми любові. своя тема, сама приємна, ага.)) і винаходжу такі чудасії, що просто слів не вистачає самому їх собі описати.

недавно прицільно занурився на саму глиб, в чергове довірившись власному червоношкірому слідопиту
в такі моменти саме він найкраще справляється із завданням точно привести до цілі
(я пробував сам обходитися, багато разів пробував, але з того виходив один пшик, пустопорожнє блукання безкінечними коридорами архівованих спогадів ні про що. звичайних прожитих днів. ну тих, що один за одним, один за одним.. і глибина не велика наче, але й улову ніякого)

тож саме через страх бути пійманим у залежність зимовими сновидіннями, і тому

Оля М. любов номер разCollapse )