просто купка фоток неймовірна, шойно побачена
котячо-дитячих, Аліса така собі люїскерроллова з котом Бегемотом. непоєднуване? аякже.
от дивись і ридай, або не дивись, треба воно тобі, мимо чигикай у своє котресь.. а я тут побуду, помилуюся.
тре б Б"юті покликати, та хіба її тепер докличешся,))



сиджу зараз, милуюся

( фотки, багато )

фільми, переглянуті перед сходом сонця, виявили схожість, виявились однаковими за котримсь своїм таємним змістом.. як знаки
як вкаівники на щось.. це як їдеш знайомою дорогою і бачиш раптово знак "стоп", якого тут раніше ніколи не було, не висіло, бо й чого йому тут висіти, питається, з якого дива
і їдеш собі далі, думаєш може примарилось, хз
а аж тут на перехресті стоїш на своє червоне, і люди переходом, а на спині в пацана-пішохода, на його футболці напис великими червоними, до тебе повернутий СТОП
і пацан собі далі і ти собі далі, і думаєш, ну шо за чортівня
і їдеш, по сторонам розглядаєшся і тут з бічної правої фолькс кулею і тобі в бік буумц
і ти такий в заповільнених кадрах, червоним заляпано і мутно все, і голоси як ніби в людей відра на головах, глухі так голоси, і світ хитається, то тебе хитають, несучи кудись
люди-людоньки, зупиніться, зупиніть світ, відмотайте всього лиш навсього плівку трошки назад,
чи диск DVD, хз на чім то все записано, цей арт-хаус гребучий, відмотайте, вам же не важко, ех
і ти не хочеш цього більше бачити, ти закриваєш очі, відмовляєшся
хоч і розумієш, шо тебе ніхто не питатиме, все-одно світ гойдатиметься і всі дізнаються, і кінця не буде..

і ти бачиш, закривши очі,
бачиш мабуть маму, бачиш мабуть того чи тую, шо була з тобою поряд всього лише пару годин тому, бачиш їх і тобі стає страшенно соромно і боляче, тільки тоді тобі і стає страшенно боляче і ти починаєш кричати і плакати от раптового болю і злості на самого себе
що от ти такий
що ти насправді вартий того, щоб люто і безжально померти, бути раптово, нахабно і без попередження вирваним із цього життя..
ні, стоп

стоп
стоп

ти був попереджений
ти бачив знаки
тобі казали стоп, тобі натякали, тобі наказували зупинитись вже зараз, вже,
зупинитись, бо все піде так як і пішло.. бо станеться з тобою те, що вже сталося..

брррр..

і кіна, одне за одним, короткою чергою в голову

( кіна )

  Manu Chao.......La Primavera


¿Que hora son mi corazón ?
¿Que hora son mi corazón ?
¿Que hora son mi corazón ?
¿Que hora son mi corazón ?
.
.
.
.
Nos engañaron con la primavera !



десь далеко в мого друга день його народження, наче свято
десь далеко просто день такий, як свято
з блискітками і вогниками, чеканням котрихось знаків
у чимсь налитім, смачнім, пахнучим задиристо-дурманисто, багатообіцяючим блаженьство
і мовчанкою мереж наповненими до країв
мовчанкою про так багато

десь далеко у мого друга ненаписаного, невиказаного гори з верхівками у саме небо
десь далеко

захотів поговорити про художника.. навіть не так, - захотів сказати про художника, на роботи котрого люблю дивитися час від часу, просто так, просто аби подумати про своє, знаєш, як під улюблену музику, в улюбленій такій атмосфері, коли все гарно складається, коли присутній належний комфорт, коли все в нормі, коли сам і коли страшенно хочеться врешті побути з самим собою і не критися-гратися шоби навіть, і не кривлятися навіть до самого себе..
і коли такий настрій, шо от-от полетіти, шо от-от од землі рвонути, не зупинятися, шо думки як ті коні над проваллям і не стримати і не стримувати, ось воно, ось.. коли сам, коли добре, коли переривається звичний цокіт часу наче, коли часу до тебе діла немає, а тобі - до нього, коли порожньо в тобі, нічим не зайнято, нікуди не повернуто, нічого нагально не бажано і немає довкола більше нікого, як сам у Всесвітті, сам розбійником у своїй печері  
і з тобою лише твоє
лише твої трофеї,
нікому не показувані, ніким не рухані, нікому про них словом, ніяким про них ділом..
твоє

( Ігор Андріянов /Шульман/ )

дощить.
я страшенно люблю, коли ввечері дощить, і байдуже у котру пору року
це так завжди якось по-літньому, так боляче спогадами,
і так нестерпно красиво
коли вода із неба ллється в жовтім світлі ліхтарів,
і поодинокі перехожі перебіжками, хоч до чого ці перебіжки!
і поодинокі машини шиплять своїм поспіхом кудись у своє з точки А в точку Б,
і між чорних дерев довгі мокрі тіні..

-------------------------------------------------------------

місто таке гуде своїм ранковим прокиданням,
потягується, похрустує залежаними кістками й суглобами
маршрутівки вже шастають в черевах з першими, кому на роботу
з невиспаними і, мабуть, злими /який зі злого робІтник?/
і голуби мовчазно патрулюють повітряний простір
і бігають ранковим своїм бігом ранкові люди

я теж нині рання пташка, не спалось, наснилось котрогось і чийогось неба
було уві сні дуже холодно й високо, та зовсім-зовсім не страшно
згадую, бо сьогодні ж ранок "з четверга на п"ятницю віщий" /звідкись же повелося/
згадую, морщу лоба, занотовую згадане в окремий файлик, котрих в мене вже легіон

доброго всім ранку п"ятничного, амігос

DT: Если позволите, начнем с несерьезного вопроса. Почему на ваших руках двое часов?

П.Р.: Отвечу совершенно серьезно. В этом выражается мое отношение к жизни. Я никогда не считал себя особо умным и не хочу в свои пятьдесят становиться взрослым. А еще так удобнее отслеживать время, особенно когда одна рука занята.

доброго усім всього суботнього
я виспаний, і вже ну майже і не злий,
та все ж нутрищем чую, шо не попустило
як є у кого та заповітні способи ну чи народні засоби -
послухаю, ага, і покорюсь

жити - то не складно, жити - то трошки накладно, ото і все, мабуть. ти хочеш мати те і се, ти хочеш бути там і сям, а маєш те шо маєш і не вимахуйся. то не я придумав, то я просто сказав чуже почуте вголос, бо часом воно, почуте хз од кого і коли, спливає на поверхню і очей не відвести шо така правда, шо ну.


----------------------------

ранкове ворожіння сьогодні на віршах СемЕновича /курча, пиво тому, хто скаже як поставити наголос на слові в цім компутері?/



Баллада о маленьком человеке (Погода славная, а это — главное...)

Погода славная,
А это — главное.
И мне на ум пришла идейка презабавная,
Но не о Господе
И не о космосе —
Все эти новости уже обрыдли до смерти.

Сказку, миф, фантасмагорию
Пропою вам с хором ли, один ли.
Слушайте забавную историю
Некоего мистера Мак-Кинли.
Не супермена, не ковбоя, не хавбека,
А просто маленького просто человека.

Кто он такой — герой ли, сукин сын ли, —
Наш симпатичный господин Мак-Кинли?
Валяйте выводы, составьте мнение
В конце рассказа в меру разумения.
Ну что, договорились? Если так —
Привет! Буэнос диас! Гутен таг!

Ночуешь в спаленках
В обоях аленьких
И телевиденье глядишь "для самых маленьких".
С утра полчасика
Займёт гимнастика —
Прыжки, гримасы, отжимание от пластика.

И трясёшься ты в автобусе,
На педали жмёшь, гремя костями.
Сколько вас на нашем тесном глобусе
Весело работает локтями!
Как наркоманы — кокаин и как больные,
В заторах нюхаешь ты газы выхлопные.

Но строен ты — от суеты худеют,
Бодреют духом, телом здоровеют.
Через собратьев ты переступаешь,
Но успеваешь, всё же успеваешь
Знакомым огрызнуться на ходу:
"Салют! День добрый! Хау ду ю ду!"

Для созидания
В коробки-здания
Ты заползаешь, как в загоны на заклание.
В поту и рвении,
В самозабвении
Ты создаёшь, творишь и рушишь в озарении.

Люди, власти не имущие!
Кто-то вас со злого перепою,
Маленькие, но и всемогущие,
Окрестил "безликою толпою"!
Будь вы на поле, у станка, в конторе, в классе,
Но вы причислены к какой-то серой массе.

И в перерыв — в час подлинной свободы —
Вы наскоро жуёте бутерброды.
Что ж, эти сэндвичи — предметы сбыта.
Итак, приятного вам аппетита!
Нелёгкий век стоит перед тобой,
И всё же — гутен морген, дорогой!

Дела семейные,
Платки нашейные,
И пояса, и чудеса галантерейные...
Цена кусается,
Жена ласкается,
Махнуть рукою — да рука не подымается!

Цену вежливо и тоненько
Пропищит волшебник-трикотажник.
Ты с невозмутимостью покойника
Наизнанку вывернешь бумажник.
Все ваши будни да и праздники — морозны.
И вы с женою, как на кладбище, серьёзны.

С холодных стен, с огромного плаката
На вас глядят весёлые ребята,
И улыбаются во всех витринах
Отцы семейств в штанах и лимузинах.
Откормленные люди на щитах
Приветствуют по-братски: "Гутен таг!"

Откуда денежка?
Куда ты денешься?
Тебе полвека, друг, а ты ещё надеешься!
Не жди от ближнего,
Моли Всевышнего —
Уж Он всегда тебе пошлёт ребёнка лишнего!

Трое, четверо и шестеро!
Вы, конечно, любите сыночков!
Мировое детское нашествие
Бестий, сорванцов и ангелочков.
Ты улыбаешься обложкам и нарядам,
Ты твёрдо веришь: удивительное — рядом!

Не верь, старик, что мы за всё в ответе,
Что где-то дети гибнут — те, не эти.
Чуть-чуть задуматься — хоть вниз с обрыва!
А жить-то надо, надо жить красиво.
Передохни, расслабься. Перекур!
Гуд дэй, дружище! Пламенный бонжур!

Ах, люди странные,
Пустокарманные,
Вы — постоянные клиенты ресторанные,
Мошны бездонные,
Стомиллионные
Вы наполняете — вы, толпы стадионные.

И ничто без вас не крутится:
Армии, правители и судьи,
Но у сильных в горле, словно устрица,
Вы скользите, маленькие люди.
И так о маленьком пекутся человеке,
Что забывают лишний ноль вписать на чеке.

Ваш кандидат — а в прошлом он лабазник —
Вам иногда устраивает праздник.
И не безлики вы, и вы не тени,
Коль надо в урны бросить бюллетени.
А "маленький" — хорошее словцо,
Кто скажет так — ты плюнь ему в лицо.
Пусть это слово будет не в ходу.
Привет, Мак-Кинли, хау ду ю ду!
1973

був за містом, у лісі був.. там дихається, там глухнеш од тиші

і  вже є! перші, такі кволенькі ше, несміливі

а за вікном сонячно так, за вікном навіть трішки морозяно.
будинки-вежі і між них дерева, що видаються карликовими, та по дірявих шумних дорогах машини, і люди десь поміж дерев стежками, і собаки..

мені завжди здавалося, що кожна висотка - це як окреме поселення, таке собі село, розташоване котроюсь примхою природи чи обставин, вертикально. такий собі "табір, шо йде у небо".. і вс ці люди, що там живуть, це ті самі мирні поселяни-землероби-збирачі, осідлий нарід, що зупинився тут, аби зажити якось щасливо..
ну мені так завжди здавалося.

я про те майже нікому не казав, ну бо нашо, але пробував, так люди потім ображаються чомусь - Ну які ж ми збирачі? Ну які ж ми поселяни? Ми навіть дуже-таки благородні міщани, ага.

і я не сперечаюся. може так воно і є. міщани у своєму місті, що стяглися жити поближче до укріплених стін, до промислових рядів, до веселих і шумних ярмарок, до дешевих торговищ з товарами і крамарями з різних чужих країв, і до охорони-війська, що насправді покликана охороняти не їх а навіть дуже від них..

місто живе своїми законами, своїм правом їх мати, їх щоразу нові вигадувати, їх боронити і ними послуговуватися. і, звичайно ж, їх вигадливо або тупо порушувати.

місто живе і повниться самотніми людьми-втікачами. розгубленими від нових порядків, від свого власного розмаїття і непристосованості його усвідомлювати. 

але місто живе.
воно дихає. воно вчиться, воно працює, воно народжує і вбиває, воно дає прихисток своїм і відсіч чужинцям..

а ще - воно має об"єднувати у важкі часи. ні, не так сказав. воно просто має об"єднувати. на те воно і місто, на те воно і є прихистком колишніх селян-збирачів, шукачів легких і швидких заробітків, мрійників за краще життя і втікачів од самих себе.. воно має об"єднувати.
наче має.
ну бо тут же всі живуть так близько одне від другого. оті будинки-вежі-села у височінь, вони ж так поряд одне з другим, рукою подати, загориться де - всі зразу й збіжаться, зле кому - тут же й порятують, котре лихо набіжить - всім миром грудьми йому стіною.. 

та ні, самі кажуть, шо ні, як послухати їх, як дослухатися до їх випадкових і раптових сповідей  
все як у тій же сільській місцевості, все як на тій прозаїчній переферії, де від села до села наче кілометри, де сусід з сусідом знатися не хоче.. наче так і принесли із собою ті порядки у дірявих кишенях: шо за нашим селом - то й не наше. не при татарськім же ігу живем, кажний тут собі господар і над своїм цар. над своїм. над своєю Монголією.

                                           
                                                                                                                      з В.Пєлєвіна


... - Та ні, - перебив барон. - Просто я хочу навести приклад, який ви повинні добре зрозуміти. Уявіть собі непровітрену кімнату, в котру набилося страшенно багато народу. І всі вони сидять на різних потворних табуретах, на розхитаних стільцях, якихось клунках і взагалі на чому попало. А ті, хто спритніший, норовлять сісти на два стільці відразу або зігнати когось з місця, щоб зайняти його самому. Такий світ, в якому ви живете. І одночасно у кожного з цих людей є свій власний трон, величезний, блискучий, що підноситься над всім цим світом і над усіма іншими світами теж. Трон воістину царський - немає нічого, що було б не у владі того, хто на нього зійде. І, найголовніше, трон абсолютно легітимний - він належить будь-якій людині по праву. Але зійти на нього майже неможливо. Тому що він стоїть в місці, якого немає. Розумієте? Він знаходиться ніде ...

... Але зараз я хотів би змінити тему. Бачте, вам вже час повертатися, так що дозвольте сказати вам наостанок одну річ. Може бути, найголовнішу.
- Яку?
- Щодо того, куди потрапляє людина, якій вдалося зійти на трон, що знаходиться ніде. Ми називаємо це місце "Внутрішньою Монголією".
- Хто це "ми"?
- Вважайте, що мова йде про Чапаєва і про мене, - сказав барон з усмішкою. - Хоча я сподіваюся, що в це "ми" з часом можна буде включити і вас. - А де воно, це місце?
- В тому-то й річ, що ніде. Не можна сказати, що воно десь розташоване в географічному сенсі. Внутрішня Монголія називається так не тому, що вона всередині Монголії. Вона всередині того, хто бачить порожнечу, хоча слово "всередині" тут зовсім не підходить. І ніяка це насправді не Монголія, просто так говорять. Що було б повною дурнею, так це намагатися описати вам, що це таке. Повірте мені на слово хоча б в одному - дуже варто прагнути туди все життя. І не буває в житті нічого краще, ніж опинитися там.
- А як побачити порожнечу?
- Побачте самого себе, - сказав барон